Онука розчиняється на очах. Вона починає ненавидіти і матір, і молодшу сестру: Боюся, що доведеться забрати дівчинку до себе, інакше скінчиться трагедією.
Завжди думала, що мати мусить любити дітей однаково. Без «улюбленичків», без порівнянь, без умов. Дитинство — не змагання за ласку. І коли чула історії про батьків, які ділили дітей на «кращих» і «невдах», гадала: «Мене це ніколи не торкнеться». А тепер я живу в такій історії. Тільки вона не чужа — це моя родина. Моя донька. Моя онука. Мій біль.
Оксана завжди була амбітною, вимогливою, гордовитою. Її не цікавили звичайні хлопці — лише ті, хто «перспективний», «з забезпеченням». У підсумку вона вийшла заміж за Тараса — колишнього спортсмена, який відкрив у Вінниці свій тренажерний зал. Ми з чоловіком подарували їм на весілля двокімнатну квартиру й допомогли влаштуватися на гарну роботу через знайомих. Усе було як у найкращих історіях: стабільність, турбота, впевненість у завтрашньому дні.
Через рік Оксана завагітніла, і вся родина раділа, немов малі діти. Вагітність пройшла легко, народилася здорова дівчинка — Софійка, назвали на честь моєї матері. Оксана чудово справлялася: сама годувала, колихала, гуляла. Софійка була тихою, слухняною дитиною, майже не плакала — навіть коли різалися зубки. Оксана була ідеальною мамою. Ми всі нею пишалися.
Але через шість років усе змінилося.
Оксана знову завагітніла. Від самого початку все йшло важко: тиск, цукор, мігрені, токсикоз. Півроку з дев’яти вона провела у лікарні. Пологи були складними, кесарів розтин. Одужувати довелося довго. І ось на світ з’явилася Марійка. Така ж міцна й здорова, як і старша. Тільки от Оксану, наче підмінили.
Перші місяці ми з бабусею Тараса, Ганною Степанівною, допомагали, як могли. Я частіше брала Софійку до себе, щоб Оксана могла зосередитися на немовляті. Ганна Степанівна залишалася з нею вдома. Ми намагалися не втручатися — думали, що допомагаємо. Але одного разу випадково почула, як Оксана різко крикнула на Софійку:
— Забирайся з очей! І так уже втомилася від тебе!
Спочатку подумала, що це нерви, втома. Але з кожним днем ставало гірше. Оксана, здавалося, більше не бачила у Софійці доньку. Лише перешкоду. Вона дратувалася через будь-яку дрібницю — зачіска, погляд, питання. «Відчепись», «Не заважай», «Мені не до тебе» — ці слова дівчинка чула щодня. Іноді навіть:
— Якби не ти, мені було б легше.
А одного разу, тихо, але чітко:
— Краще б ти не народжувалася першою…
Софійці усього сім. У цьому віці дитина особливо вразлива. Вона скоро йтиме до першого класу, і їй потрібна підтримка. А замість цього вона живе в домі, де улюбленицею вважається лише одна — молодша. Маленька, пухк…Марійка, а Софійка тепер лише тінь, що повільно зникає в кутку кімнати, немов сніжинка на теплій долоні.