Я йду, Андрію… Скажу прямо — я закохалась. Поруч з ним я знову почуваю себе жінкою.
Андрій їхав старою розбитою дорогою, що вилася між селами, де кожне дерево пам’ятало його дитинство. Він не був тут майже десять років. Відколи не стало батьків, він жодного разу не навідав рідну хату. Завжди не вистачало часу — бізнес, справи, контракти, зустрічі. Він будував, заробляв, піднімався вгору по кар’єрних сходах. Але зараз він був по-справжньому вільний. Вперше за багато років. І це відчуття — як ковток свіжого повітря після бурі.
Авто підскакувало на вибоїнах, колеса ковзали по глиняному узбіччю, вкритому польовими травами. На мить дорогу перебіг заєць, щезнувши у високій кропиві. Андрій зупинився, вийшов із машини, вдихнув вологе вечірнє повітря й глянув на вогняно-червоний захід сонця. Здавалося, сама природа зупинилася, щоб дати йому час усвідомити: він починає новий етап життя.
За плечима — тридцять років шлюбу з Оленою. Вона була молодшою за нього на дванадцять років — яскрава, ефектна, чарівна. Він любив її всім серцем, пестив, будував будинок, забезпечував подорожі, вів бізнес заради неї та дітей. Та коли діти виросли, а він все більше часу проводив на нарадах та будмайданчиках, Олена відчула, що втрачає себе. А потім — просто перестала повертатися додому вчасно.
Спочатку Андрій не вірив чуткам. Друзі обережно натякали, але він відмахувався. Поки одного разу Олена не сказала прямо:
— Я йду, Андрію… Я закохалась. Він молодший, вільний, і поруч із ним я знову почуваю себе живою. Пробач, але я більше не хочу цього життя.
Вона не просила ні вибачень, ні пояснень. І Андрій не тримав. Просто залишив їй квартиру, не став ділити майно, не пішов до суду. Хотів зберегти гідність, не топчучи минуле.
Він залишився на чолі великої будівельної компанії, але переїхав із столиці в село, у той самий будинок, який колись збудував для батьків. Там, де все було тихо, по-справжньому. Дим стояв біля гаю, оточений соснами, і пах деревиною та хлібом. Тут не було ні пафосу, ні фальші. Лише земля, небо й спогади.
Спочатку було самотньо. Колишні колеги дзвонили все рідше, столиця віддалилася, як чужа планета. Але потім почалося справжнє повернення до себе. Ранкові прогулянки житнім полем, рибалка на закинутому ставку, гриби в осінньому лісі, вогонь у грубці — усе це лікувало душу. Олена стала чимось на кшталт далекого сну, який більше не турбує.
А потім на сільському цвинтарі, де він прийшов провідати рідні могили, він побачив пса. Худого, сумного, із згаслими очима.
— Це Бурко, — пояснив сусід. — Він жив у Марійки, а вона померла. Відтоді він не йде від її могили. Чекає, все чекає…
Андрій присіпоряд.
— Привіт, Бурко. Підемо зі мною?
Пес не відразу, але підвівся.