Катерина мила ванну, коли в квартиру з гуркотом увірвався Андрій — з обличчям, спотвореним від люті та жаху.
— Що ти наробила?! — закричав він, гримаючи дверима.
Катерина миттєво підвелася й вийшла у коридор.
— Що сталося?! — скрикнула вона, вдивляючись у нього з розгубленістю.
— Навіщо ти до неї пішла?! — рикнув Андрій прямо в обличчя.
— До кого? — очі Катерини розширилися.
— До Оксани! Я ж тебе попереджав! Благав не лізти!
— Андрію, ти можеш нормально пояснити, що відбувається?
— Ти сказала їй?! Про нас?! — він задихався, витираючи піт з чола.
— Так, сказала. І вона мене зрозуміла, уяви? Запевнила, що не буде заважати нашому щастю. А я вже вибираю весільну сукню — глянь, яка чудова!
— Сукня? Весілля?! — Андрій нервово засміявся. — Катерино, ти взагалі при своїх?
— Я думала, ти подякуєш мені, — щиро промовила вона. — Я ж зробила все, щоб тобі не довелося страждати. Ти казав, що вона слабка, що розвалиться, якщо ти підеш. Але вона виявилася сильною. Сама тебе відпустила.
Андрій повільно опустився у крісло, потім підвівся й подивився на Катерину так, нібато бачив її вперше.
— Ти не розумієш… — він не договорив, схопив сумку та вийшов, не зачинивши дверей.
Він не міг піти від Оксани. Ні зараз, ні коли-небудь. Бо саме вона витягнула його зі дна, коли у його гаманці ледь водилось тисяча гривень. Вона дала йому все: роботу, дах над головою, машину, статус. Те, про що він лише мріяв, поки тіснився з другом у комуналці.
Колись він був звичайним менеджером, жив від зарплати до зарплати, шкодував на їжу, щоб раз на місяць зайти в кав’ярню. Дівчата дивилися, але все якось минало — або жили в орендованих кімнатах, або їздили електричками з передмість. А йому хотілося іншого — гарного життя, поваги, смаку успіху.
Так він опинився у спортзалі — за безкоштовний пробний день. І там його погляд зупинився на Оксані. Стримка, доглянена, впевнена. Старша на десяток років, але з таким шармом, якому неможливо було протистояти. Та головне — при грошах. У неї була власна справа.
Він зробив усе, щоб «випадково» зустрічати її частіше. І одного разу Оксана сама запропонувала йому роботу — із зарплатою вдвічі вищою. Потім — житло. Потім — машину. Потім — він уже прокидався щодня в її квартирі, їздив її авто, працював у її компанії. За нього все вирішили. Залишилося лише погоджуватися.
Але звичка до доброго життя породила в ньому невдячність. Він почав думати, що заслуговує більшого. Так у його житті з’явилася Катерина — молода, яскрава, вільна. Вони бачилися потай. Вона знала про Оксану й хотіла, щоб він пішов. Він тягнув.
І ось, коли Катерина повідомила, що вагітна, він просто зник. Не відповідав на дзвінки. А вона — пішла до Оксани.
Та Оксана не плакала. Не влаштовувала сцен. Вона спокійно вислухала, подякувала й сказала:
— Якщо у вас буде дитина, вона має бути з вами. Я не заважатиму. Жодної хвилини.
Коли Андрій повернувся додому, валізи стояли біля дверей. Оксана віддала йому ключі та побажала щастя. Він бурмотів, що Катерина все вигадала, що це підстава. Але його ніхто не слухав. Він пішов — без роботи, без машини, без дому.
Кімнату в гуртожитку знайшов під вечір. За два тижні влаштувався у магазин — із пафосною посадою «менеджер залу», а по суті пояснював покупцям, чим один диван відрізняється від іншого. Катерину він заблокував, написавши в останньому повідомленні: «Розбирайся сама».
Він не почував себе винним. Для нього винними були всі — жінки, обставини, хто завгодно. Тільки не він сам.
Катерина незабаром дізналася, що тест виявився помилковим — вагітності не було. Але образа залишилася.
— Я йому вірила, — схлипувала вона подрузі. — А він просто мною скористався.
— Катерино, ти доросла жінка, — похитала головою подруга. — І віриш у казки? У «хлопця, на якому тримається вся фірма»? Ну не будь же ти Піноккіо у спідниці.
— А я повірила…
— Ось саме тому й дурна.