— Олесь, ти точно все взяв? Перевірити не треба? — гукнула я, зупинившись перед закритими дверима ванної.
— Оленко, годі! Все зібрав — цілий валізу, ти ж бачила, — відповів він через шум душу. Але голос… голос здригнувся. Чи мені здалося?
— Валізу я бачила. А що туди натовкав — ні, — пробурчала я, відступаючи вбік.
— Оленко, зроби каву, будь ласка! Міцну. Без молока, — додав він уже спокійним тоном, вимкнувши воду.
Я пішла на кухню, мовчки дістала турку, налила воду, засипала мелену каву, шматочок солі — як він любить. У нас є кавовий апарат, але Олесь обожнює каву, зварену мною. «Ти у мене турботлива», — казав він учора, повернувшись пізно з роботи й побачивши, як я, за старою бабусиною звичкою, обережно загорнула вечерю в рушник, щоб не охолола.
Останнім часом він дедалі частіше затримувався — нібито на роботі. Кар’єру будує. Готується до підвищення. А я — тихо підтримувала. Готувала, прасувала, терпіла.
— Божественний запах божественного напою! — сказав Олесь, заходячи на кухню й відкидаючи мокре чоло. Сів до столу, потягнувся за чашкою.
— Оленко, сьогодні привезуть доставку — чохли на авто замовив. Прийми, будь ласка. Оплата при отриманні, — промовив, додаючи в каву ложку цукру.
— Звісно. Як завжди, — сіла навпроти.
— Відрядження зовсім невпору, — продовжив він, зідхаючи. — Але відмовитись не можна. Розумієш — шанс, мабуть, єдиний. Старший менеджер — це ж не жарти.
— Ну так… Не думала, що за таку посаду доведеться їздити по областях.
— Капризи начальства. Гаразд, у мене ще півгодини — попрацюю з телефона.
Він підвівся, пішов у іншу кімнату. Чашку за собою не прибрав. Ну й бог із ним — весь на нервах.
Я простягнула руку за його чашкою, і раптом телефон здригнувся — повідомлення. Відкрила.
«Оленко, Олесь бреше. Це не відрядження. Він із Марічкою Семенюк летить у Італію. Зупини його, поки не пізно. Він себе цим життя зруйнує».
Іринка. Його молодша сестра.
Щось клацнуло в голові. Він… із Марічкою? Не може бути. Жарт? Але Іринка не з тих, хто жартує таке. І вже точно не стала б брехати.
Перед очима все попливло. Повітря стало важким, як залізобетон. Ледь дихала. З трудом підвелася, налила собі води — і знову осіла на стілець.
Хотілося вити. Кричати. Розбити все вщент. А в голові лиш одне: «Навіщо?»
Стиснула злість у кулак. Хотіла кинутися до нього, влаштувати скандал, зірвати маску. Але… не стала. Не заслужив.
Нехай йде. А я йому влаштую сюрприз. Не криком — ділом.
Відкрила банківський додаток. На спільному рахунку — мільйон двісті. Дивно, але й тут він встиг — трьохсот тисяч уже не вистачало. На мої гроші, між іншим. Мої гонорари за проекти, моя праця по ночах. А він… на моїх заощадженнях везе свою першу любов у відпустку.
Про Марічку я знала. Олесь сам розповідав, і Іринка якось згадувала. Шкільна любов, вітрогонка. Кидала його двічі — то до багатенького, то до якогось перспективного хлопця. А тепер знову повернулася. Олесь знову повірив. І знову бреше.
Ну міг би сказати чесно: «Оленко, кохаю іншу. Пробач». Було б боляче, так. Але не так гидко. А він — як щур. Гроші зняв, про відрядження набрехав, валізу зібрав…
Що ж. Решту грошей зніму я. Сьогодні. До копійки. Потім — розлучення. Його речі — кур’єром до батьків.
Перевірила календар — завтра опівдні важлива онлайн-презентація. Якщо все пройде добре — піду у відпустку. Не до Італії, ні. До Португалії, наприклад. Або туди, де його нога не ступала.
— Оленко, я пішов, вирішив виїхати раніше, — зазирнув на кухню вже в костюмі, при краватці.
— Бувай. Вдалого відрядження, — прохрипіла я, стискаючи чашку в руці.
— Що це за тон?
— Здалося.
— Я буду сумувати…
— Сумніваюся, що в тебе буде на це час.
— Не проведеш?
— Краще посуд помию.
— Та добре, пішов.
— Іди.
Двері з грюком зачинилися. Олесь навіть не здогадувався, що пішов назавжди. Завтра зміню замки.
Сіла на стілець. Ридання прорвалися. Гірко. Від образи, від приниження. Зрадник.
Знову повідомлення від Іринки:
«Оленко, як ти?»
Витерла сльози, набрала її номер.
— Ірино, звідки інфа?
— Подруга Марічки розповіла. Вона знову причепилась до Олеся. Він повірив. Оленко, пробач, що так…
— Дякую, що попередила. Я його не зупинила. Нехай йде.
— Він дурень. Вона його втретє розчавить.
— Його вибір. Ірино, не кажи йому, що я в курсі.
— Та й не хочу з ним розмовляти. Набрид!
— Дякую. Нам із тобою варто спілкування зберегти. Навіть якщо буде розлучення.
— Звичайно, О— Гаразд, — прошепотіла я, стискаючи кулаки й дивлячись у вікно, де його тінь зникла за розмаїттям вечірніх вогнів.