— Більше не можу! — скрикнула Оксана, кинувши сумку на ліжко. — Хочу на море! Лежати, як тюлень, на піску цілими днями, а вночі — на дискотеку до світанку. Щоб музика, коктейлі й жодної думки про роботу!
Тарас усміхнувся. Він уже звик до її емоційних спалахів. Оксана була дівчиною непростою: гостра на язик, з гартом, часом навіть колюча, але завжди справжня. Вона не грала ролей, не приховувалася — з нею було легко й весело. І найголовніше — біля неї не треба було нічого вдавати.
Познайомились вони кілька місяців тому, і з того часу Тарас немов дихав повнішими грудьми. Жодних незручних пауз, жодної фальші — лише тепло й відчуття, що він поруч із тим, з ким хочеться бути. Назавжди.
— Що трапилося на роботі? — лагідно запитав він, підійшовши ближче.
— Усі мене докололи! «Оксано це, Оксано те!» — наче інших імен не існує. Сьогодні ледь не послала директора куди подалі! Якби не стрималась, уже б сиділа без роботи…
— Значить, тобі справді потрібен відпочинок, — засміявся Тарас. — Можемо махнути кудись, навіть якщо не на море.
— Та куди? Мені в кращому випадку світить один вихідний. Який сенс у відпустці на один день?
— А поїдемо в село, до моєї бабусі? Там такий повітря, що від прогулянки висипаєшся. І пиріжки! Гарячі, тільки з печі…
— В село? — Оксана розплющила очі. — Серйозно? Я, власне, ніколи в селі не була.
— Як це — ніколи?
— Ну, ось так. Усі мої родичі — з міста. Навіть корів у живу не бачила. Тільки на пляшках із молоком.
— Тоді тобі точно треба поїхати! Ти й уявити не можеш, як там класно. Річка, піч, зорі вночі, багаття…
— Ой, Тарасе, мені б твій запал. Чесно кажучи, до бабусі я ще не готова.
— А даремно. Моя бабуся — золото. Нагодують тебе пиріжками, напоять м’ятним чаєм — і все, ти її полюбиш.
— Ну, якщо пиріжки — це аргумент… — Оксана посміхнулася. — Тоді гаразд. Але за однієї умови — якщо мені не сподобається, ти зобов’язаний купити мені новий гардероб. Бо в старий я після бабусиних частувань не влізу.
Він сміявся, а вона все ще не знала — сміятися їй чи почати хвилюватися.
Дорога виявилася не з легких. Останні кілометри їхня машина тряслася по розбитій ґрунтовці. Але Тарас був спокійний. А ось Оксана нервозно дивилася у вікно, очікуючи побачити покошені хліви, купи гною й гусей, що кинуться на чужинців.
Та все виявилося інакше. Село було великим, охайним, з кількома вулицями, магазинами й навіть асфальтом. Навіть корів поки що не було видко. Натомість — дітлахи босоніж, жінки з акуратними зачісками, чоловіки, що сиділи біля хвірток і мирно базікали.
Бабуся зустріла їх, ніби чекала все життя. Обняла Оксану, наче рідну, заметилась, посадила за стіл. А стіл аж ломився: борщ, вареники, сало, пиріжки, узвар.
Оксана оніміла. Де та бабуся, що буде дивитися з-під лоба й мовчати за вечерею? Де той сільський побут, який лякав її з дитинства?
Тарас сяяв — він і знав, що все буде саме так.
Після обіду він потягнув Оксану до річки. А там — справжня казка. Вода — прозора, діти плескаються, чоловіки смажать шашлики, жінки розстилають покривала. Ніхто не лається, ніхто не поспішає. Лише сміх, вітер і запах диму.
Ввечері Оксана заснула, ледь торкнувшись подушки. Ранок розбудив її променями сонця — віконниці у бабусі були легкі, майже прозорі. Дівчина підвелася, накинула светр і вийшла на подвір’я. І завмерла.
Перед нею рожевіло небо, сонце тільки піднімалося над обрієм. Десь далеко мукали корови, співали птахи, пахло росою, травами, чебрецем. Уся земля, увесь простір навколо дихав спокоєм. Оксана зняла капці й ступила босими ногами на траву, ще вкриту вологим сріблом роси. Стояла й мовчала. Душа сповнювалася світлом.
— Я тебе вже загубив, — почулося позаду.
— Прокинулася… Вийшла. Тут так тихо, так легко… Я ніколи не відчувала такого спокою.
— Сподобалося?
— Дуже. Ми ще приїдемо?
— Звісно. Ще не раз.
Оксана міцно обняла його. Усередині свербіло щастя. Їй більше не хотілося на море. Вона знала: свій спокій, свою радість вона знайшла саме тут. І повертатиметься ще не раз — туди, де починаєш відчувати життя по-новому.