Дві дівчинки-сироти та один щасливий дім — як доля все розставила на свої місця
Оксана і Соломія їхали у автобусі, який прямував до тихого села. Зупинка, трохи пішки — і ось вони на місці. У подвір’ї гамірно, готувалися до свята — мабуть, хтось збирався святкувати день народження. Дівчата зупинилися біля хвіртки, і за мить до них вийшов чоловік.
— Дівчатка, це до нас? — привітно посміхнувся він. — До кого ж ви завітали, красуні?
— Нам потрібен Микола Петрович, — відповіла Соломія.
— То це я, — здивовано підніс брови чоловік. — Ви з сільради? Чи звідки?
— Ні, — сказала Соломія, поглянувши на Оксану. — Це моя подруга Оксана. Оксанко, покажи фото.
Оксана дістала акуратно складене зображення й подала чоловікові. Микола довго дивився на світлину, потім перевів погляд на дівчину. Його обличчя змінювалося на очах.
— Це твоя донька, — тихо промовила Соломія.
Микола завмер.
— Донька?..
Ця історія почалася задовго до цієї зустрічі. Дві абсолютно різні дівчинки, Оксана і Соломія, зустрілися в дитячому будинку. Вони потрапили туди одного дня й одразу опинилися поруч. Обидві — сироти через рішення дорослих і обставини.
Соломія втратила матір, яка хоч і не бідувала, але віддавала перевагу веселому життю — шумним компаніям, сумнівним романам. Батька дівчинка не знала, але той регулярно перераховував гроші. Родичі забрати її відмовилися. Після смерті матері лишилася тільки стара квартирка й дорога до інтернату.
Оксана жила з бабусею. Мати померла під час пологів, а батько… про нього бабуся знала, але ніколи не шукала. Він створив нову сім’ю, і ніхто навіть не здогадувався, що в нього десь росте донька. Коли бабусі не стало — Оксана теж опинилася в дитбудинку.
Там дівчат поселили разом. Вони відразу знайшли спільну мову, але з іншими дітьми так і не зблизилися. Часто захищали одна одну, часто — сварилися з іншими. Це ще більше їх зблизило.
Після випуску вони разом зняли квартиру й вступили до училища. Саме тоді і виникла ідея — спробувати знайти своїх батьків.
Батько Соломії був у справі — його дані зберігалися в соцслужбах. Складніше було Оксані. Але завдяки старим фотографіям і написам на звороті їй вдалося дізнатися ім’я та прізвище. Далі — інтернет, розпитування, адреси… І ось вони їдуть назустріч долі.
Першим був батько Соломії. Великий будинок, за високим парканом. Дівчата постукали. Відповідь була холодною:
— Його нема. Ідіть геть.
На роботі їм теж не пощастило. Лише через кілька годин він з’явився. Але розмова була короткою й жорстокою.
— Ти мені не потрібна. Я платив. У мене сім’я, ти була помилкою. Не лізь у моє життя.
Після цих слів Соломія послала його до біса й розплакалася.
— Усе, тепер твоя черга, — сказала вона, витираючи сльози. — Поїдемо до твого батька.
Адресу знайшли швидко. У дворі готувалися до ювілею. Микола Петрович був у гарному настрої. Коли побачив фото й почув слова «Це ваша донька» — його обличчя спершу потемнішало, потім стало збентеженим.
— А ти… ти на матір не дуже схожа. Але… щось є. Іваничу! Кликни бабусю!
— Хто це? — із хати вийшов підліток.
— Біжи, кликни!
З’явилася літня жінка, але жвава й усміхнена.
— Що знову трапилося, Миколо?
— Мамо, тільки не лякайся… Це… моя донька. Твоя онука.
— Господи! Невже?! Яка радість! Дівчатка, заходьте. Чого ж ви на вулиці стоїте? У мене ж сьогодні ювілей — 70 років!
Оксану й Соломію зустріли з розпростертими обіймами. Бабуся одразу знайшла старі фото, і сумнівів не лишилося — риси обличчя, погляд, навіть родимка — все збігалося.
— Треба б здати аналізи, — тихо сказала Оксана.
— Якщо хочеш — здамо. Але я й без цього знаю — ти наша. І Соломія теж. Одна онука — добре, а дві — краще! Будете обидві нашими.
Соломія знову заплакала.
— Не треба сліз, — сказала бабуся. — Сьогодні свято. У Миколи дружина померла п’ять років тому, у хаті я сама. А тепер у нас є ви. Зараз поїмо — і розповісте все. Познайомитеся з братами, у Миколи їх четверо. Наймолодший — Олег.
Свято вийшло чудовим. Сміялися, обіймалися, згадували, розповідали. Микола все повторював:
— Як я міг не знати?..
— Значить, так мало бути, — казала бабуся. — А от глянь, як Олег на Соломію дивиться. Схоже, скоро буде у нас нове весілля.
Так і сталося. Через рік Олег і Соломія одружилися. Оксана лишилася поруч, як сестра. Микола став для обох справжнім батьком. А бабуся… Вона так і казала: «Знайшла двох онук одразу. Це доля!»
І часом доля справді розставляє все на свої місця. Навіть через біль.