**Коли сім’я стає чужою**
— Оленко, дзвонив Юрій, — зайшов на кухню Михайло. — У суботу вони з Мариною збираються приїхати. Тільки удвох. Хоче поговорити.
— Ну звісно, поговорити… — хитнула головою Олена. — Щодо дачі, не сумніваюся. Готуйся, буде «по-родинному справедливий» поділ.
Минуло трохи рік після смерті тітки Надії. Вона заповіла Михайлу та Олені двокімнатну квартиру у центрі Києва й дачу під Житомиром. Чотири роки вони доглядали за нею — привозили їжу, возили по лікарях, двічі відправляли до санаторію. Інші родичі — Юрій і Марина — тільки користувалися: літом відпочивали на дачі, а коли тітка просила її відвезти, завжди були «зайняті».
У суботу о четвертій Юрій і Марина стояли біля порогу. Віталися сухо, без посмішок. Сіли у вітальні, і Юрій одразу заговорив:
— Ми щодо дачі. Ви отримали квартиру — добре. Але дача… Ми за нею доглядали. І вважаємо, що справедливо буде, якщо ви її нам віддасте.
— Ви за нею не доглядали, — спокійно сказала Олена. — Ви там жили влітку. А коли тітка хворіла — жоден з вас навіть не подзвонив.
— А ти не втручайся, — прошипіла Марина.
— Чому ж? Я теж у заповіті. І я знаю, хто й скільки разів приїжджав до Надії. Ви за чотири роки з’являлися тричі. Один раз — щоб забрати солодку вишню, другий — привезти дітей, третій — випити кави. І все.
— Ну й що? Ми ж сім’я! — обурилася Марина. — А тепер ви що, хочете продати дачу?
— Так, — відповів Михайло. — Ми наведемо там лад і виставимо на продаж.
— Ну й хай вам швидко! — буркнув Юрій. — Тільки потім не дивуйтеся, якщо залишитеся самі!
Наступного дня задзвонив телефон:
— Ти що робиш?! — кричав Юрій. — Ми приїхали з племінником на дачу, а там замки змінені!
— Звісно. І хвіртка, і вхідні двері. Треба було попередити. У суботу ми заїдемо з Оленою — заберете свої речі. Але без нас — ніяк.
— Оце ви…
Михайло спокійно поклав слухавку. Олена навіть не здивувалася:
— Молодець, що замки змінив. Не зроби би цього — нічого б не лишилося.
Дачу вони продали. Продали й свою стару квартиру. Купили нову, трикімнатну, у житловому комплексі біля Дніпра. До пляжу — десять хвилин машиною. Софійка залишилася в міській квартирі тітки — вчилася в університеті. Михайло влаштувався в порт, Олена викладала у школі. Почалося спокійне життя.
Але ненадовго. Вже у березні телефон дзвонив безперервно. «Родичі» раптом згадали про Михайла. Першою подзвонила Марина:
— Ну що, ми з родиною приїдемо до вас у липні. У нас тепер дачі немає, а відпочити треба. Ми ж не чужі!
— Ви — гості. А ми нікого не запрошували.
— Ти бачив ціни на житло у Києві?!
— Ні. Але якщо дорого — оберіть інше місто. Або озеро. Ми нікого приймати не будемо.
— Батьки Олени до вас їздили!
— Батьки. А не шваґри з дітьми й онуками.
— Ви ще про це пошкодуєте. Колись допомога вам знадобиться — і ніхто не прийде!
— Не переймайся. З травня по вересень про нас згадують усі. А ось у листопаді й лютому — тиша.
Саме цю тишу Михайло й Олена цінували найбільше.
*Дізнаєшся справжню ціну родичів тоді, коли вони згадують про тебе лише тоді, коли їм щось потрібно.*