Бабуся Марія сиділа за кухонним столом і в’язала теплі шкарпетки – акуратно, петля за петлею. У паспорті вона була Марією Іванівною, але в селі її звали просто Марічка – по-рідному, по-сусідськи.
У хаті стояла зимова тиша, лише тріщав радіоприймач на підвіконні. Раптом скрипнули двері. Бабуся підвела очі – і завмерла. На порозі стояв… справжній Дід Мороз. Червона шапка, біла борода, хутряна облямівка – усе, як треба.
– Добрий вечір, Марічко! – усміхнувся він. – Гостя приймеш?
Марія поправила окуляри, вдивлялася в гостя, у його мішок і чоботи, і здивовано видихнула:
– Господи, та невже це справді ти? Звідки ж тобі взялося…
– Як звідки? – засміявся дід. – Сьогодні ж 31 грудня! Усі святкують Новий рік. І я до тебе – з подарунком.
– Та навіщо я тобі, старе? Дітям би привітання сказати, віршики послухати. А я що? Баба, усе вже бачила.
– Дітей зараз у селі – на пальцях перерахувати. А от твої шкарпетки – як гарно зв’язані, – кивнув на її роботу. – Значить, і ти подарунок заслужила.
– Гаразд, коли вже прийшов, давай, даруй, – усміхнулася бабуся. – Тільки вірші тобі не стану читати, спину ломить, ледве рухаюся.
– Тоді розкажи, що доброго за рік зробила.
– Та що я… – задумалася Марія. – Онукам рукавички зв’язала, сусідам – шкарпетки. Овочі роздала. Може, й не з доброти, а так – часу було багато.
– Не скромничай. Ось це й є добро – коли робиш щось від душі.
– А мій старий, до речі, десь гуляє. Пішов зранку – і ні слуху.
– Я й до нього збирався заглянути. Ну що, такий самий жартівник?
– Ще який! По сусідах ходить, казки розповідає, пісні співає. Усіх веселить, щоб не сумували.
– Ти його любиш?
– А ти як думаєш? – усміхнулася Марія. – Півстоліття разом. Удаємо, що трохи глухі, що не все чуємо й не все розуміємо. І не сваримося. Навіщо?
Дід Мороз дістав із мішка хустку – м’яку, вовняну, з візерунком і блиском.
– Тримай. Зав’яжеш – і на десять років молодшою здасися.
– Красота ж яка! – засяяли очі бабусі. – Про таку все життя мріяла. Дякую тобі!
– Дякуй чоловікові, – підморгнув дід. – Він мені листа написав.
Вийшов у сіни, скинув кожух, шапку й сховав у скриню.
– Ох, Марічко моя… – пробурчав він. – Не впізнала рідного голосу. Чи то вдає?
А бабуся крутилася перед дзеркалом у новій хустці й шепотіла:
– Отак і живемо, Івасю… Ніби нічого й не знаємо. А ж знаємо. Просто любимо по-своєму. І в цьому – найбільше диво…