Сині очі зі сну
Володимир не знав материних рук, ні батькового голосу. Він не пам’ятав нічого, крім сірих, однакових коридорів і тихих кроків виховательок. Ніби народився не у жінки, а прямо в стінах дніпровського дитбудинку. У інших були уривки спогадів — колиска, запах парфумів, теплі долоні. У нього — лише холод пластмасових іграшок і журчання води у умивальнику.
Але вночі все було інакше.
У снах до нього приходила жінка. Вона сідала поряд, обіймала, гладила по голові й тихо шепотіла щось добре. В неї були очі, як весняне небо після зливи — чисті, блакитні, безмежно рідні. Він прокидався і довго лежав, вдивляючись у стелю, боячись поворухнутись, аби не розігнати тепло цього сну. Весь день після цього він мовчав, але не був похмурим — ніби частка її ніжності залишалася з ним.
У реальності ж все було навпаки. Кожного дня до дитбудинку приходили «гості» — майбутні батьки, які шукали дитину. Діти виряжалися, вивчали віршики, ліпили на обличчя вимушені посмішки. Вони боролися за увагу, штовхалися, перебивали один одного. А Володимир стояв осторонь. Він не вигадував витівок, не посміхався, не випрошував погляду — він чекав. Не першого-ліпшого. Саме ту жінку з очима зі сну.
— Володю, ну посміхнись, ну будь ласка! — благала вихователька.
Але він лише уперто насуплював брови й відвертався. Він знав, що з чужими не піде. Він упізнає її — ту, що йому сниться.
Одного разу до дитбудинку приїхала делегація — на ювілей закладу. Камери, фотографи, купа незнайомих облич. Володимир, як завжди, сів у дальньому кутку, щоб не заважали. Але погляд зачепив одну жінку. Високу, струнку, з короткою стрижкою і тою самою — до мурашок знайомою — посмішкою. А очі… ті самі! Його подих перехопило.
І раптом — вона подивилася прямо на нього. Їхні погляди зустрілися, і він уперше в житті… усміхнувся.
Вихователька випустила з рук чашку з чаєм. За шість років життя в дитбудинку Володимир ніколи не посміхався. А тут — раптом, сам, щиро й по-справжньому.
Жінка підійшла. Сіла поруч. Він не відвів очей. Слухав, сміявся, розпитував. І не боявся. З нею було так, як у його снах — легко, безпечно, правдиво.
Потім вона почала приходити до нього. Без камер, без делегацій. Приносила книги, разом гуляли подвір’ям, обговорювали хмари й міста, де вона побувала. А потім зникла. На цілий місяць. Володимир не питав у вихователів — боявся почути, що вона більше не повернеться.
Але вона повернулася. Прийшла у простій куртці, без макіяжу. І сказала:
— Володю, я прийшла забрати тебе додому. Ти будеш моїм сином.
Він не вірив. Думав — сниться. Шпигав себе — боляче. Значить, правда. Він не промовив ні слова, просто обняв її. Довго. Мовчки. Так, як тільки він умів.
Пізніше вона познайомила його з чоловіком. Той був простим і добродушним, одразу прийняв хлопчика як рідного. Разом вони почали життя спочатку. Перший торт у новій квартирі. Перша поїздка у ліс. Перший вечір, коли не треба було засинати під чужі кроки в коридорі.
Володимир більше не повертався до дитбудинку. Лише іноді, проходячи повз дзеркало, ловив себе на думці, що в його очах з’являється той самий блиск — блакитний, теплий, як у неї. Його нової мами. Справжньої.