Спадок біля моря — коли рідні стають чужими
— Оленко, дзвонив мій брат Богдан, — сказав Тарас, заходячи на кухню. — Він з Марічкою збираються заїхати до нас у суботу. Тільки вдвох, без дружин. Каже, хоче серйозно поговорити.
— Цікаво, про що ж це він так серйозно, що навіть без дружин і дітей? — прищурилася Олена. — Хоча, ні, не гадай. Я й так знаю. Щодо спадщини. Минуло два місяці — і ось вони дозріли.
Тарас мовчки кивнув. Він сам це відчував з того моменту, як тітка Галя переписала на них з Оленою та їхньою донькою Софійкою квартиру в центрі міста та дачу під Києвом. Чотири роки вони доглядали за тіткою, коли вона захворіла. Інші ж родичі лише приїжджали літом на дачу, а коли стара просила відвезти її туди подихати свіжим повітрям — усі були «зайняті».
У суботу, рівно о четвертій, Богдан і Марічка з’явилися у дверях. Без зайвих прелюдій сіли у вітальні.
— Ми хотіли поговорити про дачу, — одразу почав Богдан. — Квартира — гаразд, нехай ваша. Але дача… За нею весь цей час доглядали ми.
— Ні, — холодно відповіла Олена. — Ви не доглядали. Ви там відпочивали. Користувалися, але не допомагали. І, до речі, коли тітка кликала вас — ви жодного разу не приїхали.
— А хто б із нею возився? У нас діти, онуки, робота! — спалахнула Марічка.
— Зате претензії тепер у вас є, — сказав Тарас. — Дивно, правда?
— Ви хоть на дачу її вивозили? — з єхидою кинула Марічка.
— У нас не було дачі, але ми двічі купували їй путівку в санаторій, — спокійно відповіла Олена. — І ми у заповіті. Це спільна власність. Продаватимемо.
— Серйозно? — усміхнувся Богдан. — Ради якихось метрів у старому будинку ви сваритеся з родиною?
— Якщо це руїни — то чого ж ви за них так держитеся? — спокійно парирував Тарас.
Наступного дня задзвонив телефон.
— Ти що, Тарасе?! Ми приїхали з Віталіком за своїми речами на дачу — а там замки поміняні!
— Так. І на ворітцях, і в будинку. Треба було попередити. У суботу поїдемо з Оленою — заїжджайте. Заберете своє. Але не раніше.
Поклавши трубку, Тарас обернувся до дружини.
— Ти як здогадалася, що вони метнуться туди?
— А ти не знаєш своїх родичів? Якби не змінив замки — винесли б звідти все до останнього цвяха.
Дачу вони продали. Продавши і свою стару квартиру, купили трикімнатну у Чорноморську, у новому будинку біля самого моря. До пляжу — десять хвилин на автомобілі.
Донька Софійка залишилася жити в міській квартирі тітки Галі, навчаючись на другому курсі. Тарас влаштувався працювати в порт, Олена — викладати в найближчій школі. Здавалося б, почалося спокійне, нове життя. Але не тут-то й було.
З березня їхні телефони почали розриватися. Родина, забута роками, раптом згадала про «рідних». Першою подзвонила Марічка:
— Ви нас дачі позбавили, тепер їхати нікуди. Тож збираємося до вас у липні. Вся наша родина і онука Богдана з нами.
— Марічко, ми нікого не запрошували. Ми тут живемо, а не пансіонат тримаємо. Хочете відпочити — бронюйте житло заздалегідь.
— А ти ціни на готелі в Чорноморську бачила?!
— Не бачила. Але якщо вони вам не по кишені — значить, відпочивайте де подешевше. А сюди не треба. Ми не приймаємо гостей.
— Тобто батьків дружини ви прийняли, а рідну сестру — ні?!
— Це були батьки Олени. Якби наші батьки були живі — їм ми теж не відмовили б. Але п’ятеро дорослих і діти на два тижні — ні, дякую.
— Ось побачиш! Залишитеся самі — ніхто й не згадає про вас!
— Не переймайся. Відтоді як ми переїхали, у нас з’явилося стільки «родичів», що вистачить на два будинки. Усі згадують про нас саме з травня по вересень. Решту часу — тиша.
Тиша, яка тепер стала для них найдорожчою частиною життя.