Сьогодні був важкий день. Я стояла біля плити, смажила вареники, коли до кухні увійшов мій чоловік.
— Солодка, мама сьогодні дзвонила, — почав Андрій. — Каже, ти не пускаєш її до онука.
— Скаржилась? — здивувалася я.
— Так. Каже, що ти весь час відмовляєш. Вже місяць не бачила Дениска, — додав він.
Я нервово витерла руки об фартух.
— Андрію… мені важко це говорити, — я завагалася. — Твоя мама… сказала мені те, що ти повинен знати.
Я розповіла все. Андрій зблід і сів на стілець — він не очікував такого.
Це почалося місяць тому. Того дня Ганна Іванівна, його мати, як завжди, прийшла без попередження. З порогу окинула коридор поглядом:
— Знову безлад. Іграшки розкидані! У такому бруді дитину виховувати не можна!
Я напружено посміхнулася, але всередині здавило. Денис щойно заснув, а іграшки лишилися там, де він грав. Але для свекрухи це було приводом вилити своє обурення.
— Андрію! — підвищила голос Ганна. — Ти мужик чи хто? Ти маєш казати жінці, як вести господарство!
— Мамо, усе гаразд, — буркнув він, не відриваючи очей від телефону.
— У тебе гаразд?! Дім як після урагану, а ти ніби на відпочинку!
— Денис просто активний, — спокійно вставила я, але голос видавав напругу.
— Активний! Тобі б за ним дивитися, а не дозволяти йому по хаті торочити!
І знову мова зайшла про те, що Андрій у дитинстві був майже під крилом. Ідеальною дитиною, що росте під лупой. Я мовчки кивала, але з кожним словом усередині ростав протест.
— Ганно Іванівно, — нарешті сказала я. — Я виховую сина за своїми переконаннями. Йому два роки. Він пізнає світ.
— Пізнає? А потім синці, подряпини, а ти лише «пізнає» йому вибачаєш!
— Це діти. Вони вчаться через рух, помилки, досвід.
— Ні! Це твоя безвідповідальність. А якщо він собі щось серйозне зробить?
— Мамо… — втрутився Андрій, але свекруха лише розпалилася сильніше.
— Якщо ти не навчишся бути нормальною матір’ю, я подумаю, куди звернутися!
Наступного дня вона знову прийшла — різко постукала, як завжди.
— Чому так довго відкриваєш? Вже подумала, що тебе вдома нема! — блиснула вона очима.
— Я була зайнята, — спокійно відповіла я.
— Знову іграшки! Ти взагалі прибираєш?
— Звісно. Але Денис грається. Це нормально.
— Нормально? А в дитинстві Андрій… — почала свекруха.
— Так, знаю. Він був ідеальний. Ані порошинки, ані подряпини. Тільки от яєшню досі не вміє підсмажити!
— Що ти цим хочеш сказати?
— Те, що ви виростили чоловіка, який не знає, як жити сам.
— Він працює, гроші приносить! А ти вдома сидиш!
— Я з дитиною. І хочу, щоб він був самостійним. А не як його батько — дорослий, але безпорадний.
У цю мить у кімнаті почувся брязкіт розбитого скла та дитячий плач. Я кинулася в зал — на підлозі стояв Денис, його рука була порізана.
— Господи… — я підхопила його на руки. — Усе добре, малюк, усе добре!
— Ось бачиш! — злобно прошипіла Ганна. — Я попереджала! Ти не мати, а лихо! Я піду в органи опіки!
Я завмерла. Це було вже не просто образа — це була загроза.
— Добре. Приходьте з інспектором. А зараз — вам час іти, — тихо сказала я.
Від того дня я змінилася. Я не хлопала дверима — просто перестала відкривати їх свекрусі без причини. І завжди знаходився привід відкласти візит: карантин, лікар, ремонт, дитина захворіла…
Одного разу Ганна приїхала без дзвінка. Я глянула у вічко:
— Ой, ви не бачили мого повідомлення? Вибачте! Лікар каже, що у Дениса знижений імунітет, краще нікого не пускати.
— Я ж не чужа!
— Так, але… знаєте — рекомендація лікаря. Зачекаємо трішки — і знову побачимось!
Свекруха пішла зла, нічого не сказавши.
Ввечері Андрій підійшов до мене.
— Мама каже, ти її до Дениса не пускаєш. Чому?
— Бо я боюся. Вона погрожувала мені органами опіки.
— Ти перебільшуєш.
— Ти впевнений, що вона не нажалиться, якщо знову розлютиться?
Він замовк. Я взяла його за руку.
— Це наш син. Його безпека — понад усе.
— Ти думаєш, вона може нашкодити?
— Вона не бачить меж. Її турбота стає небезпечною.
— Добре, — здався він. — Я більше не наполягатиму.
Я полегшено посміхнулася. Свекруха сама переступила межу — і тепер гра йшла за новими правилами.