Дві дівчинки-сироти та один щасливий дім — як доля все розставила на свої місця
Оксана та Марічка їхали автобусом у тихе село. Зупинка, трохи пішки — і ось потрібна адреса. У дворі гамірно, святочно, накривали столи — певно, хтось готувався святкувати ювілей. Дівчата зупинилися біля калітки, і майже одразу до них вийшов чоловік.
— Дівчата, це до нас? — з доброю усмішкою запитав він. — До кого ж вас Бог приніс, красуні?
— Нам потрібен Микола Петрович, — відповіла Марічка.
— Так це ж я, — здивовано підніс брови чоловік. — Ви з сільради? Чи звідки?
— Ні, — сказала Марічка, дивлячись на Оксану. — Це моя подруга Оксана. Оксанко, покажи фото.
Оксана дістала акуратно складене знімок і простягнула чоловікові. Микола довго дивився на фотографію, потім перевів погляд на Оксану. Його обличчя змінювалося на очах.
— Це ваша донька, — тихо промовила Марічка.
Микола завмер.
— Донька?..
Ця історія почалася задовго до зустрічі. Дві зовсім різні дівчинки, Оксана та Марічка, познайомилися в дитбудинку. Вони потрапили туди в один день і відразу опинилися поруч. Обідві — сироти через дорослих і обставини.
Марічка втратила матір, яка хоч і не бідувала, але віддавала перевагу веселому життю — галасливим компаніям, сумнівним романам. Батька вона не знала, але той регулярно надсилав гроші. Родичі забрати дівчинку відмовилися. Після смерті матері лишилася тільки стара хатина та шлях до інтернату.
Оксана жила з бабусею. Мати померла під час пологів, а батько… про нього бабуся знала, але ніколи не шукала. Він завів іншу сім’ю, і ніхто навіть не здогадувався, що в нього десь росте донька. Коли бабусі не стало — Оксана теж опинилася в інтернаті.
У дитбудинку їх поселили разом. Вони одразу знайшли спільну мову, але до інших дітей так і не зблизилися. Часто захищали одна одну, часто — сварялися з іншими. Це ще більше їх зближувало.
Після випуску вони разом зняли кімнату та вступили до технікуму. Саме тоді й виникла ідея — спробувати знайти своїх батьків.
Батько Марічки був у справі — його дані були в соцслужбі. Складніше було Оксані. Але завдяки старим фотографіям і написам на звороті їй вдалося дізнатися ім’я та прізвище. Далі — інтернет, розпитування, адреси… І ось вони їдуть назустріч долі.
Першим був батько Марічки. Великий будинок за високим парканом. Дівчата постукали. Відповідь була холодною:
— Його нема. Ідіть геть.
На роботі їм теж не пощастило. Лише через кілька годин він з’явився. Але розмова була короткою й жорстокою.
— Ти мені не потрібна. Я платив. У мене сім’я, ти була помилкою. Не лізь у моє життя.
Після цих слів Марічка послала його до біса і розплакалася.
— Все, тепер твоя черга, — сказала вона, витираючи сльози. — Поїдемо до твого батька.
Адресу знайшли швидко. У дворі готувалися до свята. Микола Петрович виявився у гарному настрої. Коли побачив фото і почув слова «Це ваша донька» — його обличчя похмурішало, потім стало збентеженим.
— А ти… на матір не дуже схожа. Але… щось є. Петровичу! Кличи бабусю!
— Хто це? — із хати вийшов підліток.
— Біжи, кличи!
З’явилася літня жінка, але жвава і ясна.
— Що знову трапилося, Миколо?
— Мамо, тільки не лякайся… Це… моя донька. Твоя онука.
— Господи! Невже?! Оце радість! Дівчатка, заходьте. Чого ж ви на дворі стоїте? У мене сьогодні ювілей — 70 років!
Оксану й Марічку зустріли з розпростертими обіймами. Бабуся відразу знайшла старі фото, і сумнівів не лишилося — вигляд, погляд, навіть родимка — все збігалося.
— Треба б аналіз, — тихо сказала Оксана.
— Якщо хочеш — зробимо. Але я й без цього знаю — ти наша. І Марічка теж. Одна онука — добре, а дві — краще! Будете обидві нашими.
Марічка знову заплакала.
— Не треба сліз, — сказала бабуся. — Сьогодні свято. У Миколи дружина померла п’ять років тому, у хаті я сама. А тепер у нас є ви. Зараз поїмо — і розповісте все. З братами познайомимо, у Миколи їх четверо. Наймолодший — Андрійко.
Свято вийшло чарівним. Сміялись, обіймались, згадували, оповідали. Микола все повторював:
— Як я міг не знати?..
— Значить, так і мало бути, — говорила бабуся. — А от глянь, як Василь на Марічку дивиться. Схоже, скоро буде нове весілля.
І справді. Через рік Василь і Марічка одружилися. Оксана лишилася поруч, як сестра. Микола став для обох справжнім батьком. А бабуся… Вона так і казала: «Знайшла двох онук одразу. Це доля!»
І іноді доля справді розставляє все на свої місця. Навіть через біль…