Оксана не могла знайти собі місця — ходила по квартирі, наче загнана тварина. Її непокоїла поведінка чоловіка. Останнім часом Олег став неймовірно уважним: допомагав по господарству, готував смачні вечері, дарував квіти. Усі ці знаки турботи лише тривожили. “Він точно в чомусь винен”, — думала Оксана, підходячи до вікна. Погляд її випадково впав униз — і серце стиснулося. Вона різко відійшла. “Невже він здатний на таке?” — прошепотіла вона, не вірячи очам.
У цю мить за спиною почувся жіночий голос. Це була його дружина — Наталя.
Олег стояв біля вікна, спостерігаючи, як Оксана, їхня сусідка, виводила на прогулянку свого маленького песика. Наталя підійшла, теж глянула у вікно і вмить напружилася.
— Про що замислився? — спитала вона з холодком у голосі.
— Про роботу, — видихнув він, уникаючи її погляду. — Один співробітник нашкодив, тепер усі помилки виправляю.
Вона уважно подивилася на чоловіка. Щось у його тонi та виразі обличчя видавало брехню. Але лише кивнула та пішла на кухню.
Олег відчував, як у ньому закипає роздратування. Наталя дедалі більше діставала його: стала гострою, дріб’язковою. Він почав шукати тепло на стороні. І знайшов — в Оксані. Вона була мовчазною, усміхненою, жила одним поверхом вище.
Того вечора на роботі зник світло, і його відпустили раніше. Він трохи полежав вдома, потім вийшов пройтись. Оксана якраз була у дворі. Не втримався — підійшов, зав’язалась розмова. Закінчилося все кав’ярнею. А потім — її квартира.
Вранці він прокинувся з відчуттям провини. Дома висіла їхня весільна фотографія, де вони з Наталею — молоді, закохані. Він згадав, як клявся їй у вірності. «Назавжди» — це слово тепер дзвеніло глумом.
Він приготував вечерю — запіканку, улюблену Наталею. Коли вона прийшла з роботи, стомлена, але задоволена, похвалила його, навіть поцілувала. А він стояв з натягнутою посмішкою й перебирав у думках останні події.
Через кілька днів у нього випав вихідний. Він уникав Оксану, відчував себе брудно. Але тягнуло, як магнітом. Коли Наталя пішла на роботу, він знову опинився у квартирі сусідки.
Наталя почала помічати зміни. Олег став надто слухняним, але водночас віддаленим. Вона відчувала — він щось приховує. І одного дня, побачивши, як він нишком спостерігає за Оксаною з вікна, усе стало на свої місця.
Скандал розгорівся на кухні.
— Ти з нею спиш? — випалила вона, ткнувши пальцем у вікно.
Олег завмер. Потім почав бурмотати безглузді виправдання, але було пізно. Вона вигнала його без вагань.
— Іди до неї! Влаштувався зручно, поверхом вище. Переїжджай!
Він намагався щось пояснити, але Наталя вже не слухала. Він вийшов, збираючи речі, і незабаром його голос почувся на сходах:
— Оксанко… Пустиш? Вона мене вигнала…
Оксана, мабуть, не очікувала такого повороту, але замовчала, і через паузу двері відчинилися.
А у Наталі по щоках котилися сльози. Не від болю — від розчарування. Вона думала, що він хоча б спробує боротися, але він пішов одразу. Без слів. Без спроби врятувати. Без сорому.
І вона вирішила: “Краще я буду сама, ніж з тим, хто так легко зрадив”. А завтра… вона заведе кота. Або собаку. Вони, принаймні, вірніші за більшість людей.