**Стародавнє дзеркало, або Як примирилися зять із тещею**
Соня повернула додому пізно. У хаті було підозріло тихо. Ані голосу чоловіка, ані звичного нарікання матері.
— Мамо? Вітя? — кликнула вона, заглядаючи у кімнати. Пусто.
«Чоловік, мабуть, у майстерні в гаражі, — подумала вона. — А мама?.. Невже образилася й поїхала?»
Вона накинула светр і вийшла у двір. Зі щільно зачинених дверей гаража лився жовтуватий світ, долітали голоси. Зайшовши всередину, Соня завмерла.
Вітя та її мама, Надія Семенівна, захоплено працювали над старовинним дзеркалом. Чоловік шліфував раму, а теща, пов’язавши хустку й надягнувши старий фартух, щось із запалом розповідала.
— Глянь тільки, як заграло дерево! — захоплювалася Надія Семенівна. — У тебе золоті руки, Вітю!
— Та ну, Надіє Семенівно… Така собі дрібниця.
— Дрібниця! — фуркнула теща. — Та це ж справжній шедевр!
Соня сіла на табурет, не вірячи очам. Вранці вони мало не посварилися навіки…
Все почалося з того, що Надія Семенівна переїхала до них «на часик» після закриття пансіонату, де жила останні два роки.
— Мамо, ну це ж лише на кілька тижнів, — запевняла Соня чоловіка. — Поки в них не відновлять ремонт.
— Кілька тижнів, — похмуро відповів Вітя. — А жити з нею доведеться мені.
Він ходив по кухні, стиснувши кулаки, потім раптом зітхнув:
— Може, знімемо їй кімнату? Якраз отримав премію…
— Ти з глузду з’їхав? — обурилася Соня. — Щоб потім усе життя слухати, як рідна донька викинула матір із дому?
Дзвінок у двері розірвав тишу. Надія Семенівна, як завжди, приїхала на годину раніше — «аби оглянути обстановку».
З порога вона почала ревізію:
— Сонечко, у вас шпалери зовсім злиняли… А вішалка? Вітю, та ти б хоча б гвизи підкрутив!
Вітя мовчки пішов у ванну.
За перший тиждень теща переставила меблі, вимила до блиску кухню, переквасила посуд і… добралася до Вітчиних документів.
— Надіє Семенівно! — підвищив голос Вітя, коли не знайшов потрібну папку. — Де мої папери?
— Викинула, — безтурботно знизала плечима теща. — Пом’яті якісь. Усе в нові теки переклала. І за алфавітом!
Вітя мовчки вийшов, гупнувши дверима.
Соня намагалася зосередитися на роботі, але думки постійно поверталися додому. Мати — принципова, чоловік — впертий… А між ними — вона.
Після роботи вона одразу ж подзвонила додому. Ніхто не підходив. Спочатку стало страшно. А потім вона почула голоси в гаражі.
І ось тепер вона сиділа, не вірячи очам: ці двоє, яких із самого ранку розводила по кутах, тепер обговорювали лаки й пропитки, сміялися, як старі товариші.
— Мамо? — несміливо кликнула вона.
— О, прийшла! — Надія Семенівна сяяла. — Глянь, які ж у Віті руки вмілі! А я все бурчала, стара дурна…
Вона зняла з верстака тарілку з сирниками:
— Ось, напекла. Миритися йшла, а тут… знахідка!
— Ти й уявити не можеш! — підскочив Вітя. — Твоя мама знає все про старовинні меблі! Я вже голову зламав, чим раму обробити, а вона — «додай льняної олії», і все заграло!
— Мамо? — Соня дивилася з подивом. — А ти ж усі життя бухгалтеркою працювала…
— Так, хобі, — махнула рукою Надія Семенівна.
— Та ну! — Вітя схопив розписну скриньку. — Глянь, як вона колір підібрала! Я б за тиждень не здогадався.
— У вас там у селі багато таких речей? — раптом зацікавився він.
— Та комора забита! Шафи, трюмо, полиці… Приїжджай — сам побачиш!
— Ось і приїдемо! — повернувся він до дружини. — Соне, поїдемо до мами влітку! Уяви, скільки можна відреставрувати!
Надія Семенівна сплеснула в долоні:
— Правда? Ви приїдете?
— Обов’язково!
Вони сіли за столик, накритий клеёнкою. На ньому стояли сирники, чайник, банка варення.
— Поїмо — і покажу вам ще один секрет, — підморгнула теща. — У мене є ідея, як прикрасити цю раму.
Соня дивилася на них, таких різних і таких близьких. І в грудях щеміло: так, буває ж… Інколи щастя ховається в найнесподіваніших місцях — наприклад, у старому гаражі з запахом фарби й тирси, де зять і теща знайшли спільну мову.