Коли мати стає гостей: чому я більше не відчиняю їй двері
Іванна приїхала в інше місто — до доньки. Соломія зустріла матір ввічливо, як належить, але без особливого тепла. Іванна, стомлена самотністю і напруженими стосунками з батьками, вирішила затриматися на кілька днів. Ввечері за вечерею донька несподівано запитала:
— Мам, а ти коли доділ збираєшся?
— Хотіла б ще трохи погостювати,— несміливо відповіла Іванна.
— А мені здається, тобі вже час,— різко сказала Соломія.
— Оце так, вже й рідна матір заважає…— з досадою пробурчала Іванна.
— Мамо, після того, що ти зробила, я не хочу тебе бачити,— несподівано кинула Соломія.
— Що? Що я такого зробила? — Іванна завмерла, не розуміючи, про що йдеться.
А Соломія пам’ятала добре.
Їй було лише сім, коли батьки розлучилися. З того часу вона жила з бабусею та дідусем, які і стали їй родиною. А мати… Мати обрала інше життя — чоловіків, залицяльників, нові почуття. Дівчинка зростала з почуттям провини за розпад сім’ї, за те, що дідусь до старості працював, а бабуся вічно біля плити. Коли у Іванни все було добре, вона могла подзвонити, навіть прийти з тортиком. Але варто було проблемам початися — зачинялася у кімнаті, сходила з розуму на всіх і зникала.
Було в її житті багато чоловіків, але один — Юрій — став останньою краплею. Рипнучий, самозакоханий, неприємний тип. Коли Іванна спробувала поселити його у батьківській квартирі, ті поставили доньці вибір: або він, або вони. Іванна обрала його.
— Твоя мати тепер живе в іншому кінці міста,— сухо сказала тоді бабуся тринадцятирічній Соломії.
— А я?
— А ти залишаєшся з нами. Все добре, серденько, ми впораємося.
Але Соломія знала — мати її зрадила.
Спочатку Іванна взагалі не з’являлася. Потім приходила на кухню, забирала банки з консервацією і знову зникала. Дівчина дорослішала, а поговорити було ні з ким. Перше кохання, перші сльози — бабуся не зрозуміє, дідусь мовчить. А мати… Вона жила новим життям, поки її не кинув Юрій. Повернулася зламаною, жалюгідною, і замість того щоб обняти доньку, знову ридала в кімнаті. Навіть коли знайшла нового чоловіка — Григорія,— все повторилося. Чоловік виявився нудиглою, нікчемним і нахабним. Переїхав у батьківську квартиру, відмовлявся допомагати, навіть дідуся уникав, який один тягнув усю хату.
Соломія все більше віддалялася. Вступила до інституту в іншому місті, рідко навідувала рідних. Мати продовжувала міняти чоловіків, говорити про нове життя будувати плани за спиною доньки. А потім Соломія дізналася: їй залишили квартиру бабуся та дідусь з боку батька. Це було несподівано, але вирішальним. Вона оформила все на себе і, не вагаючись, переїхала.
Мати про це дізналася випадково. Тут же заявила:
— Чудово! Я переїжджаю до тебе, допоможу з ремонтом, та й роботу знайду гарну у великому місті.
— А ти в мене дозволу не питала,— спокійно сказала Соломія.— Я жити з тобою не збираюся.
— Це невдячність! Без мене тебе взагалі б не було! — спалахнула Іванна.
Але Соломія мовчала. Вона згадала себе маленьку, самотню, покинуту. Мати пішла тоді — і вона більше не потребувала її.
Іванна образилася, але не кинула спроб. Дзвонила, приїжджала «лише на день», залишалася на тиждень. Соломія терпіла, поки одного разу не сказала:
— Мам, тобі час додому. У мене своє життя. Краще допоможи бабусі й дідусю.
— Я тобі заважаю? — єдко відповіла Іванна.— Ну звісно. Поки ти була дитиною, я була потрібна, а тепер — лише заважаю.
— Ні, мамо. Ти зробила вибір тоді, коли пішла до чоловіка, залишивши мене. Я виросла. Дякую, що навчила не залежати ні від кого.
Іванна поїхала. Поскаржилася батькам, ті співчували їй, але розуміли онуку. Вони були поруч, коли вона плакала вночі. А мати… Вона сама віддалилася. У неї з’явився новий парубок — Богдан. Серйозний, начебто порядний. Хотіла познайомити з донькою.
— Приїжджайте,— сказала Соломія.
Зустріла їх ввічливо. З Богданом поговорила, зрозуміла — людина нічим не краща за інших. Через чотири місяці їхні стосунки розпалися. Мати знову завела розмову про переїзд. І знову отримала відмову.
— Не піднімай це питання більше,— сказала Соломія.— У мене немає для тебе місця. Ані у квартирі, ані в житті.
І на цьому їхнє спілкування припинилося.
Соломія живе у своїй квартирі. Ремонт робила з друзями. Працює, будує своє життя. Без істерик. Без образ. Без матері.
Бо не кожній людині, що дала тобі життя, вдається залишитися у твоєму житті.