Бабка Оксана сиділа за кухонним столом та в’язала теплі шкарпетки – ниточка за ниточкою. У паспорті вона була Оксаною Миколаївною, але в селі всі кликали її просто Бабусю – по-рідному, по-сусідському.
У хаті стояла зимова тиша, лише тріщало радіо на підвіконні. Раптом скрипнули двері. Бабуся підвела очі – і застигла. На порозі стояв… справжній Дід Мороз. Червона шапка, біла борода, хутряна облямівка – усе, як треба.
—Добрий вечір, Оксанко! – усміхнувся він. – Гость приймеш?
Оксана поправила окуляри, вдивилася в гостя, у його мішок і чоботи, й здивовано видихнула:
—Господи, невже й справді ти? Та з чого б це раптом?..
—Та як з чого? – засміявся дід. – Сьогодні ж 31 грудня! Весь народ зустрічає Новий рік. І я до тебе – з подарунком.
—Та навіщо я тобі, старе? Діток би привітати, вірші послухати. А я що? Бабуся, подарунки всі вже давно передивилася.
—Дітлахи нині в селі – на пальцях перерахувати. А от твої шкарпетки – вони ж такі теплі, – кивнув на в’язання. – Значить, і ти подарунок заслужила.
—Та добре, коли вже прийшов, давай, даруй, – усміхнулася бабуся. – Тільки я тобі вірші не стану читати, поперек болить, ледви рухаюся.
—То розкажи, що доброго зробила в цьому році.
—Та що я… – замислилася Оксана. – Онукам рукавички зв’язала, сусідам – шкарпетки. Овочі роздала. Може, й не від доброти, а просто робити нічого.
—Не соромся. Це й є добро – коли робиш щось безкорисливо.
—А мій старий, між іншим, десь гуляє. Пішов зранку – і ні слуху.
—Та я до нього теж збирався зайти. Що, усе такий жартівник?
—Та ще й який! По сусідах ходить, приказки розповідає, пісні співає. Усіх веселить, щоб не сумували.
—Ти його любиш?
—А ти що думаєш? – посміхнулася Оксана. – Ми з ним півстоліття разом. Удаємо, що трохи глухі, що не все чуємо і не все бачимо. І не сваримося. А навіщо?
Дід Мороз дістав із мішка хустку – м’яку, вовняну, з візерунком та блиском.
—Ось, тримай. Надінеш – і на десять років молодшою станеш.
—Яка краса! – засяяли очі бабусі. – Про таку все життя мріяла. Дякую тобі!
—Подякуй чоловікові, – підморгнув дід. – Це він мені листа написав.
Він вийшов у сіни, зняв кожух, шапку й сховав у скриню.
—Ех, Оксанко моя… – пробурмотів він. – Не впізнала рідного голосу. Чи робить вигляд?
А бабуся крутилася перед дзеркалом у новій хустці й шепотіла:
—Ось так і живемо, Василю… Ніби нічого не знаємо. А ж знаємо. Просто любимо по-своєму. І диво – у цьому…