— Діма з Олею запросили нас у гості, — кинув Олег за вечерею, навіть не піднявши очі на дружину. — Завтра йдемо.
— Може, приготувати щось? Шарлотку, наприклад? Невічливо ж іти з порожніми руками, — запропонувала Марічка.
— Не треба. Оля чудово готує, — відсік чоловік. — Візьмемо вина та фруктів — і достатньо.
Вона кивнула, але в середині все закипіло. Так, вона не шеф-кухар, і часу зараз немає — маленький син, вся робота на ній. Але ж вона старається, і готує, і прибирає. Просто не всім варто це помічати.
Олю вона бачила лише раз, на корпоративі, і то ледве. А тепер — іти в гості, наче за наказаом, ще й з натяками, що чужі дружини кращі.
У суботу ввечері Марічка причепурилася, уклала волосся — все ж приємно вийти в люди. Залишили сина у бабусі й поїхали.
Квартира в Олі й Діми справді була бездоганною. Скрізь блиск, затишок, пахло куркою та свіжим хлібом. Марічка непомітно озирнулася — адже у них теж дитина, але жодної іграшки, ані крихти на підлозі. І Оля виглядала так, ніби тільки з салону.
— У вас так гарно! — ввічливо сказала Марічка.
— І чисто, — додав Олег. — Не те, що в нас. Марічко, ось з кого треба брати приклад!
Усі засміялися, крім неї. Її ніби спицю прокололи. Вона зняла усмішку й стиснула губи. Хотілося піти зараз же, але ввічливість не дозволяла.
За столом розмова текла легко, доки Олег не почав захоплюватися Олею: і готує чудово, і виглядає відмінно, і сорочки чоловікові прасує.
— Оце дружина! — скрикнув він. — Отаку б мені!
— А я? — не втрималася Марічка.
— Ну що ти, ти теж нічого… просто Оля — еталон. Не ображайся.
Вона встала й пішла у ванну. Зачинилася й заплакала. Він порівнює. Принижує. А вона — все для нього.
Повернулася до столу, вдаючи, що все гаразд.
Але тоді втрутилася сама Оля.
— Олеже, якщо тобі так подобається, як я виглядаю, бери приклад із Діми. Він сидить із сином, коли я йду у зал, до косметолога чи просто по магазинах. А ти кидаєш Марічку саме та ще й нарікаєш?
Олег заплутався, але спробував пожартувати:
— Ну… не всім же бути такими ідеальними.
— Марічка теж могла б бути ідеальною, якби не тягла все сама, — не відступала Оля. — Може, якби ти допомагав хоч іноді, у вас би і порядок був, і сили залишалися б на себе.
— Це що, ви на мене нападаєте? — роздратувався Олег. — Я просто зробив комплімент!
— Ні, ти принизив дружину. Весь цей час. А компліменти Олі — не привід ганьбити Марічку, — різко сказав Діма. — Ти навіть не збагнув, як їй було важко це слухати.
— Марічко, скажи їм! — звернувся до дружини Олег. — Поясни, що все гаразд.
Вона подивилася на нього. Усміхнулася, але очі були порожніми.
— Ні, Олеже. Все не гаразд. Ти мене принижуєш. Постійно. Я втомилася.
— То тепер ти проти мене?! — просипів він. — Ходімо звідси. Сором і ганьба.
— Якщо що, дзвони, — тихо сказала Оля, коли Марічка прощалася.
У таксі Олег розкричався. Вдома продовжив. Вже зі звинуваченнями: «Вони тебе налаштували! У нас усе було нормально!»
Але Марічка не кричала. Не виправдовувалася. Вона просто готувалася до ранку — до моменту, коли подасть на розлучення.
Через місяць вона вже працювала. Сина взяли у садочок. А вона зітхнула з полегшенням. Стало легше. Ніхто не порівнює. Ніхто не докоряє. І вона більше не боїться тиші у квартирі. Тиша — не порожнеча, а свобода.