Старий гастроном на околиці Львова був улюбленим місцем місцевих: смачна кухня, щирі порції, доброзичливі продавниці. Оксана Іванівна працювала там уже п’ятнадцять років — спочатку біля ваг, потім завідувачкою відділу. Все знала, все пам’ятала — кому скільки фаршированих перців, кому не забути про гречану кашу, а кому насипати щедро, «по-людськи».
Того дня вона поспішала з підсобки з підносом холодцю. Лише поставила його у вітрину, як погляд зачепив знайому постать — високий чоловік у поношеному пальті, зі смутком в очах, стояв біля прилавку і ніби когось шукав.
Оксана підійшла швидко:
— Якщо ви шукаєте Іринку, вона захворіла. Повернеться на наступному тижні. Вам, як завжди — котлети та реберця?
Чоловік здивувався:
— Ви навіть пам’ятаєте, що я зазвичай беру?
— Звичайно. Ви ж наш постійний покупець, — почервоніла Оксана.
Він зніяковів, але раптом тихо додав:
— Я завжди хотів потрапити до вас, Оксано, а все до Іринки йду. Навіть прикро.
— А ви звідки знаєте, як мене звати?
— Так у вас на бейджику написано.
Позаду роздратовано донісся голос Ганни Степанівни:
— Чоловіче! Не затримуйте чергу! За вами вже десять людей!
Він здригнувся:
— Перепрошую. Домашні котлетки, будь ласка…
І вже тихіше, дивлячись просто в очі:
— Може, колись мені справжні домашні котлети приготує добра жінка. Пробачте, Оксано, у вас нема персня… якщо ви не заміжня — можна я вас проведу після зміни? Я тут, через дорогу, живу сам.
Оксана ледве помітно кивнула й передала йому пакет. У грудях калатало серце — немов у юності.
— Значить, до вечора, — усміхнувся він. — А мене, до речі, Богданом звати.
Весь день Оксана ніби літала. Навіть Ганна помітила:
— Оксанко, ти не захворіла? Щоки червоні, немов у дівчини на побаченні!
— Усе добре, Ганнусю, просто настрій гарний.
Наприкінці зміни вона підфарбувала губи, накинула хустку і вийшла з магазину. Богдан уже чекав.
— Підемо прогуляємось? Може, у кіно?
Погода була мокрою, сніг ліпився до вій. Вони йшли по бульвару, тихо розмовляючи, наче знали одне одного сто років. У якийсь момент він запропонував:
— Оксанко, ходімо до мене? Чаю поп’ємо, зігріємось. Я ж поряд живу.
— Та якось… ми ж мало знайомі…
— Як не знайомі? Я тебе вже рік спостерігаю. Ходжу, милуюся, як ти працюєш. Добра ти, чесна. З бабусями лагідна, з дітьми привітна. Я тебе ніби давно знаю. А ти мене — хіба не впізнаєш?
Вона усміхнулася:
— Гаразд, Богдане. Ходімо, бо й справді — промокла наскрізь.
У його квартирі було просто, але затишно. Він зняв з неї пальто, поставив сушитися взуття, заварив чай з лимоном, дістав печиво.
Коли на вулиці почалася справжня хуртовина, він раптом запропонував:
— Залишайся. Я собі на кухні постелю. Куди ти зараз підеш?
Оксана оглянулася — тепло, спокійно, і серце підказувало: не треба втікати.
— Добре, залишаюся…
Вона лігла на диван, він — на кухні. Але прокинулися вони вже разом — окремо спати не вийшло.
Коли Іринка повернулася після хвороби, то одразу побачила, як Богдан зустрічає Оксану з роботи.
— Диви, не розгубилася! Я тільки в лікарню — ти вже хлопця забрала! — сміялася вона.
Насправді Іринка раділа. Бо щаслива Оксана була — як сонце: її світло гріло всіх навкІ навіть ковбаса з сиром у гастрономі тієї зими розходилася швидше, ніж зазвичай.