Ось історія, перероблена під український колорит:
Ярослав повернувся з заробітків у Чехії до рідного Івано-Франківська пізньою порою. Як завжди, першим ділом завітав до матері. Наталія Степанівна обняла сина так, наче хотіла причалити до нього назавжди:
— Скільки часу, сину! Так по тобі сумувала! Ну що, заробив чимало?
— Та як завжди, — усміхнувся він. — Дорогою додумався: навіщо платити за оренду, якщо вдома майже не буваю? Краще вкластися у свою хатку, хоч і в кредит, але свою.
— Мудро кажеш, — кивнула мати. — Тож уже двадцять вісім, пора й про родину думати. А там — і діти. Без свого куточка нікуди.
За два місяці Ярослав купив однушку у новобудові, облаштував на свій смак. На всяк випадок залишив ключі матері, а сам знову вирушив за кордон.
Та лиш він перетнув границю, Наталія Степанівна віддала ключі доньці — Олені. Та старша за Ярослава, постійно у боргах, мріє про заможного нареченого, а сама ледве зводить кінці з кінцями.
— Трохи поживе, заощадить, на ноги встане, — думала мати. — Хіба ж погано?
Та дарма сподівалася. За чотири місяці Олена не тільки не вилізла з боргів — ще глибше у них потонула. Коли прийшов час звільняти житло, вона просто змінила замки. Щоб ніхто, включно з Ярославом, не зміг її виселити.
Коли Ярослав повернувся і спробував відчинити двері — ключ не підійшов. Він остовпів.
— Що за маячня? — пробурчав і одразу ж поїхав до матері.
Та зізналася, що впустила Олену, але не знала, що та замки мінятиме. Ярослав закипів:
— Одне діло — пустити пожити, без мого відома. Але замки зламати? І що, вона не збирається виїжджати?
— Я пропонувала до себе, — виправдовувалася мати. — Але вона відмовилась…
Наступного дня Ярослав викликав дільничного. Двері вскрили. Заяву на сестру подавати не став, але розмова була гіркою.
— Міг би й у мами пожити, — холодно кинула Олена. — Тобі ж скоро знову за кордон. А мені треба влаштовувати особисте життя.
— Не для цього я квартиру купував, — різко відповів Ярослав. — Заводь хлопців у орендованому. Іди працюй та закривай свої кредити.
— Та розберусь я без тебе! Сам одружись, тоді й повчатимеш!
Зібрала речі й виїхала. Стосунки між братом і сестрою розірвалися. Ярослав не журився — давно зрозумів: Олені від родини потрібні лише гроші.
Минуло кілька місяців. У Наталії Степанівни — садочок під містом. Ярослав у відпустці вирішив допомогти зі збором урожаю. І — хто б міг подумати — на ділянці зустрів Олену.
— О, здоровенькі, братику, — єхидно посміхнулася вона. — Що, сумління гризе, вирішив картоплю копати?
— Краще скажи, навіщо приїхала? Знову гроші потрібні?
— Мама мені квартиру купила, — без коливань заявила Олена. — За мої старання.
— Що?! Яку ще квартиру?
— Дві кімнати у новобудові. З меблями. У кредит. На маму оформлено.
Ярослав зблід. Згадав, як важко працював на будівництві, як збивав на перший внесок… А їй — усе на блюдечку?
Він промовчав. Допоміг із урожаєм та поїхав. Але на серці завмерло.
Через тиждень Олена сама написала. Зламалися двері на балкон — просила полагодити. Ярослав погодився: цікаво було подивитися на її «палац». Квартира виявилася звичайною, гіршою за його власну.
— Фурнітура вилетіла, — оцінив він. — Треба деталь замовити.
— Сам і замов. І в мами грошей візьми, — байдуже кинула Олена.
— Ти знущаєшся?! Мати тобі оселю купила, меблювала, а ти навіть дрібниці не хочеш?
— Просто ти заздриш. Мама мене більше любить. Усе, іди геть!
Ярослав вийшов, не сказавши більше ні слова. Того ж дня заблокував її номер. Більше не хотів ні дзвінків, ні зустрічей.
— Хай живуть, як хочуть, — вирішив він. — Я знаю своє місце. І нікому більше ключів не залишу.