**Щоденниковий запис**
Повернувся з заробітків — а в своїй хаті чужий.
Ярослав приїхав із Німеччини до рідного Львова пізно ввечері. Першим ділом, як завжди, завітав до мами. Марія Іванівна обійняла сина міцно-міцно:
— Скільки літ, скільки зим, Ярочку! Так за тобою сумувала! Ну що, добре заробив?
— Та як завжди, — усміхнувся чоловік. — Поки їхав, зрозумів: навіщо орендувати чужу хату, якщо майже цілий рік мене вдома нема? Краще платити за свою, хоч у кредит, але свою.
— Правильно кажеш, — згідно кивнула мати. — Тобі вже двадцять сім, пора і про сім’ю думати. А там — і діти. Без свого кута нікуди.
За два місяці Ярослав купив однушку у новобудові, облаштував за своїм смаком. Ключі на всяк випадок залишив матері, а сам знову вирушив за кордон.
Але щойно він перетнув границю, Марія Іванівна віддала ключі своїй доньці — Соломії. Та старша за Ярослава на пару років, ніде нормально не працює, завжди по вуха в боргах, живе у мріях про заможного чоловіка.
— Трохи поживе, заощадить, на ноги встане, — думала мати. — Що тут поганого?
Але даремно сподівалася. За чотири місяці Соломія не тільки не виправила свої справи — ще глибше залізла у борги. Коли прийшов час звільняти житло, вона просто змінила замки. Щоб ніхто, навіть Ярослав, не міг її виселити.
Коли Ярослав повернувся і спробував відчинити двері — ключ не підійшов. Він остовпів.
— Що за диво? — пробурмотів і одразу поїхав до матері.
Та зніяковіло зізналася, що впустила Соломію, але не знала, що та замки міняла. Ярослав спалахнув:
— Одне діло — пустила пожити, без мого відома. Але щоб замки міняти? І що, вона не збирається виїжджати?
— Я пропонувала до себе, — виправдовувалася мати. — Але вона відмовилася…
Наступного дня Ярослав викликав дільничного. Двері вскрили. Заяву на сестру він писати не став, але розмова вийшла гіркою.
— Міг би і у матері пожити, — холодно кинула Соломія. — Тобі все одно скоро знову за кордон. А мені треба влаштовувати особисте життя.
— Не для цього я квартиру купував, — різко відповів Ярослав. — Заводь кавалерів у орендоване житло. Сама йди працюй і закривай свої кредити.
— Та розберуся я без тебе! Одружись спочатку, порадник!
Зібравши речі, Соломія виїхала. Стосунки між братом і сестрою розірвалися. Ярослав не журився — він давно зрозумів: Соломії від родини потрібні лише гроші.
Минуло кілька місяців. У Марії Іванівни — дача, город. Ярослав, у відпустці, вирішив допомогти матері з урожаєм. І — хто б міг подумати — на ділянці натрапив на Соломію.
— Ну, здоровенькі були, братику, — з єхидством посміхнулася вона. — Що, сумління мучить, вирішив картоплю копати?
— Краще скажи, навіщо приїхала? Знову грошей треба?
— Мама мені квартиру купила, — не зморгнувши, оголосила Соломія. — За мої старання.
— Що?! Яку ще квартиру?
— Дві кімнати у новобудові. З меблями. У кредит. Мама оформила на себе.
Ярослав поблід. Він згадав, як горбатився на будівництві за кордоном, як збирав на перший внесок… А Соломії — просто так, на блюдечку?
Він нічого не сказав. Допоміг із врожаєм та поїхав. Але на серці похололо.
За тиждень Соломія сама написала братові. Балконні двері зламалися — просила полагодити. Ярослав погодився: цікаво було подивитися на її «палац». Квартира виявилася звичайною, нічим не кращою за його власну.
— Фурнітура вилетіла, — оцінив він. — Треба деталь замовити.
— Сам замови. І в мами грошей візьми, — байдуже кинула Соломія.
— Ти знущаєшся?! Мати тобі квартиру купила, обставила, а ти навіть дрібничку не купиш?
— Просто ти заздриш. Мама мене більше любить. Усе, можеш іти!
Ярослав вийшов, не промовивши й слова. Того ж дня він заблокував її номер. Не хотів більше ні дзвінків, ні зустрічей.
— Нехай живуть, як хочуть, — вирішив він. — Я знаю своє місце. І більше нікому ключів не залишу.