— Привіт, Настю! — радісно сказала Софія, набираючи номер. — Ми з чоловіком хотіли б на вихідні до вас заїхати! Можна?
— Привіт… — відповідь пролунала холодно. — Ні, не можна.
— Що? — здивувалася Софія.
— Так, як чуєш, — сухо кинула Настя.
— Ти на щось образилась? Я не розумію…
— Ти ще й питаєш? Після того, як ти вчинила, я не хочу тебе знати! — різко вигукнула Настя.
— Що я вчинила? Про що ти?
Сестри Гаврилюки виросли в селі на Волині. Старша, Анастасія, залишилася після школи в рідному селі: закінчила училище, стала бухгалтеркою. Вийшовши заміж за місцевого підприємця Богдана, вони разом збудували будинок, народили сина Данила й допомагали вести родинну справу.
Молодша ж, Софія, завжди мріяла про місто. Вона поїхала вчитися до обласного центру, залишилася там, влаштувалася продавчинею у супермаркет. З чоловіком, Олегом, робітником на заводі, вони жили в орендованій «двушці». Рівно через два роки після весілля народилася їхня донька Марійка.
Попри відстань, сестри підтримували зв’язок. Коли Марійці виповнився рік, Софія почала часто гостювати у Насті. Повітря — свіже, дитині корисно, та й допомога сестри не завадить. Іногда приїжджала на вихідні, а бувало — і на місяць.
Анастасія завжди приймала їх із радістю. У будинку було багато місця, а Марійка була тихою, слухняною дівчинкою. З часом Софія почала залишати доньку в сестри й без себе — спочатку на пару днів, потім на тиждень, а влітку й на місяць. Казала, що з чоловіком хочуть трохи відпочити. Настя не заперечувала. Працювала вдома, і, хоча це було незручно, допомагала.
Самій же Софії не дуже кортіло повертати борг за гостинність. У їхній крихітній квартирі родині Насті не було місця, тому, коли ті приїжджали до міста, вони просто знімали житло. А Софія при цьому навіть не завжди знаходила час зустрітися. То в салон записана, то зайнята. Іногда заходили до неї на годину — і все.
Але Настя намагалася не зациклюватися на цьому. Головне — щоб діти дружили, а сестра, хоч і не ідеальна, та все ж рідна.
Данило виріс, збирався вступати до університету. Батьки були готові платити за навчання. Але напередодні подачі документів Анастасія серйозно захворіла: висока температура, слабкість. Богдан обіцяв відвезти сина до міста, але супроводжувати не міг — робота.
Тоді Настя вирішила подзвонити сестрі:
— Софійко, — ледве чутно прошепотіла вона. — Ти не могла б завтра допомогти Данилові з подачею документів? Зустріти, відвезти до університету, проконтролювати… І щоб він у тебе переночував? Богдан забере його зранку…
Була довга пауза.
— Вибач, але в мене ніяк не вийде, — почулося в телефоні.
— Чому? — Настя не вірила своїм вухам.
— Я записана в салон, потім з Марійкою по магазинам — їй у табір скоро, треба все купити.
— Софіє, я тебе ніколи ні про що не просила. Це всього один день…
— Не можу, чесно, — відрізала та.
— А переночувати? Ну хоч би на підлозі!
— Настю, він уже дорослий хлопець. Куди я його? До себе у спальню? Чи в кімнату до Марійки? Вони обоє підлітки, якось невигідно. А кухня в нас малюсінька — сама знаєш…
Анастасія відчула, як у носі защипало. Стільки років вона жодного разу не сказала сестрі «ні». Завжди приймала, годувала, допомагала. А натомість — таке…
— Гаразд. Я все зрозуміла, — тихо сказала вона.
У підсумку допомогла інша родичка — двоюрідна сестра Богдана, з якою вони майже не спілкувалися. Вона із задоволенням відвезла Данила, допомогла з документами, навіть прихистила в себе та показала місто.
Данило вступив. Батьки зняли йому житло. Він виріс — відповідальний, розумний. Але Настя не могла забути: у найважчий момент рідна сестра просто відмовила.
Минув місяць. І ось дзвінок:
— Привіт, ми з Марійкою хочемо на тиждень до вас приїхати — у мене відпустка, у неї канікули!
— Ні, — спокійно відповіла Настя.
— Як це — ні?
— Так, як чуєш. Більше у мене ви не залишитесь. Хочете свіжого повітря — знімайте житло. Але на мою допомогу не розраховуйте.
— Це через Данила?
— Так. Один-єдиний раз я попросила, а ти мене посилала. Ми все. Роками ви відпочивали в мене, а коли мені знадобилася допомога — ти обирала салони й магазини.
— Ну, давай миритися… — спробувала втрутитися Софія.
— Вже не треба, — відрізала Настя.
Більше вони не спілкувалися. Марійка та Данило продовжували бачитися — і Настя не заважала. Дівчинка була ні до чого. Але в її будинку вона більше не ночувала.
А Софія й через роки не вважала себе винною. «У неї ж великий будинок, їй було не важко», — думала вона. Але більше в той дім вони так і не зайшли.
Іноді краще без рідної сестри, ніж з такою, на яку не можна покластися у найважчиА тепер Настя знає, що справжня родина – це не кров, а ті, хто поруч у важку хвилину.