Старе дзеркало, або Як зять із тещею помирилися
Соломія повернулася додому пізно. У квартирі було підозріло тихо. Ні голосу чоловіка, ні звичного буркотання матері.
— Мамо? Вітя? — покликала вона, заглядаючи в кімнати. Пусто.
«Чоловік, мабуть, у майстерні в сараї, — подумала вона. — А мама?.. Невже образилася й поїхала?»
Вона накинула кожух і вийшла у двір. Зі вщерть відкритих дверей сараю лилося жовте світло, лунали голоси. Зайшовши всередину, Соломія завмерла.
Вітя та її мама, Надія Миколаївна, захоплено працювали над старовинним дзеркалом. Чоловік фарбував раму, а теща, зав’язавши хустку і надівши старий фартух, щось жваво пояснювала.
— Ти тільки глянь, як заграло дерево! — захоплювалася Надія Миколаївна. — Твоя робота — справжнє мистецтво, Вітю!
— Не перебільшуйте, Надіє Миколаївно… Я так, бавлясь.
— Бавляться! — знизала плечима теща. — Та це ж шедевр!
Соломія лише сіла на табурет, не вірячи власним очам. Вранці вони мало не посварилися навіки…
Все почалося з того, що Надія Миколаївна переїхала до них «тимчасово» після закриття санаторію, де жила останні два роки.
— Мамо, ну це лише на пару тижнів, — запевняла Соломія чоловіка. — Поки у них там не відкриють місця.
— Пару тижнів, — похмуро відповів Вітя. — А жити з нею мені.
Він ходив по кухні, стиснувши кулаки, потім раптом видихнув:
— Може, знімемо їй помешкання? У мене якраз премія має бути…
— Ти здурів? — обурилася Соломія. — Щоб потім все життя слухати, як рідна дочка вигнала матір?
Дзвінок у двері порвав тишу. Надія Миколаївна, як завжди, приїхала на годину раніше, «щоб оцінити обстановку».
З порога вона розпочала огляд:
— Соломіє, рідненька, у вас обої зовсім вигоріли… А вішалка? Вітю, ти б хоч шурупи підтягнув!
Вітя пішов у ванну, не промовивши слова.
За перший тиждень теща переставила меблі, вимила до блиску кухню, перебрала посуд і… дісталася до Вітчиних документів.
— Надіє Миколаївно! — підвищив голос Вітя, коли не знайшов потрібну папку. — Де мої папери?
— Викинула, — спокійно знизала плечима теща. — Пом’яті якісь. Усе в нові переклала. І за абеткою!
Вітя мовчки вийшов, грюкнувши дверима.
Соломія намагалася зосередитися на роботі, але думки постійно поверталися додому. Мати — принципова, чоловік — упертий… А між ними — вона.
Після роботи вона відразу поїхала додому. Квартира була пуста. Спочатку вона злякалася. А потім почула голоси в сараї.
І ось тепер вона сиділа, не вірячи очам: ці двоє, яких ще вранці рознімала, тепер обговорюють лаки й пропитки, сміються, як старі друзі.
— Мамо? — нерішуче покликала вона.
— О, прийшла! — Надія Миколаївна сяяла. — Дивись, які в Віті руки золоті! А я все бурчала, стара дурна…
Вона зняла з верстака тарілку з сирниками:
— Ось, напекла. Миритися йшла, а тут… відкриття!
— Ти не уявляєш! — підскочив Вітя. — Твоя мама знає все про стару меблі! А я голову ламав, чим раму обробити, а вона — «додай лляної олії», і все заграло!
— Мамо? — Соломія дивилася з подивом. — А ти ж усе життя у меблевому відділі працювала…
— Так, хобі, — махнула рукою Надія Миколаївна.
— Та ну! — Вітя схопив розписну скриньку. — Ти тільки поглянь, як вона колір вивела! Я б за тиждень не додумався.
— У вас там у селі таких речей багато? — раптом оживився він.
— Та комора забита! Комоди, трюмо, полиці… Приїжджай — сам подивишся!
— От і приїдемо! — повернувся він до дружини. — Соломіє, поїдемо до мами влітку! Уявляєш, скільки можна зробити!
Надія Миколаївна сплеснула в долоні:
— Правда? Ви приїдете?
— Обов’язково!
Вони сіли за столик, імпровізовано накритий клейонкою. На ньому стояли сирники, чайник, банка варення.
— Поїмо — і покажу вам ще один секрет, — підморгнула теща. — У мене є ідея, як оформити цю раму.
Соломія дивилася на них, таких різних, і таких рідних. І в грудях стиснуло: так, буває ж… Іноді щастя ховається в найнесподіваніших місцях — наприклад, у старому сараї із запахом фарби й тирси, де теща і зять знайшли спільну мову.