Марусю Михайлівну тривожило серце — сьогодні її син Андрій мав привести до дому свою наречену. Вона зранку метушилася по хаті, накривала святковий стіл, продумала кожну дрібницю. Олена сподобалася їй одразу — лагідна, чемна, добре вихована. Познайомилися, сіли до столу, заговорили. Та після вечері Андрій вийшов провести наречену й повернувся через годину з похмурим обличчям.
— Сину, що трапилося? — злякалася мати.
— Усе, мамо. Весілля не буде. Олена розірвала заручини, — глухо відповів він.
— Як це розірвала?.. Чому?
— Через тебе, мамо…
Маруся застигла. Невже це правда?
Пізніше вона, ледве стримуючи сльози, дзвонила подрузі Ганні:
— Ганно, приїжджай… Я не знаю, як жити далі. Я заважаю синові, і краще б мене взагалі не було.
— Годі нести дурниці! — різко перебила та. — Чекай, незабаром приїду.
З Андрієм вони жили удвох у скромній орендованій хаті. Власної оселі не було, як і рідних, що могли б допомогти. Син ріс на її очах, вчився, вступив до університету, а Маруся працювала за двох, щоб звести кінці з кінцями. Жили важко, але дружно. Лише одне турбувало жінку: син довго не починав серйозних стосунків. А їй так хотілося онуків…
Тому, коли в житті Андрія з’явилася Олена, серце матері сповнилося надією. І ось, за півроку, він повідомив: вони подали заяву до ЗАГСу.
Маруся готувалася до їхнього візиту, немов до великого свята. Олена справді сподобалася їй. Але під час вечері дівчина раптом запитала:
— А ви, Марусю Михайлівно, тут довго ще житимете?
— Якто? Я тут живу.
— У цій хаті?.. — здивувалася Олена.
— Так. З Андрійком.
— Зрозуміло… Вибачте, я просто не знала.
Розмова закінчилася, але в дівчини щось змінилося. Наступного дня вона відмовилася зустрічатися з Андрієм, а потім взагалі сказала, що скасовує весілля. Причина — вона не готова жити з його матір’ю.
— Я для них тягар, Ганно! — ридала Маруся. — А якби я лише допомагала: і по господарству, і з дитиною… Вона ж вагітна!
— Послухай, — суворо сказала подруга. — Синові треба будувати своє життя. Ти ж сама через це пройшла. Він чоловік, має стати господарем у родині, а не жити з матір’ю до старості.
— Але я сама не впораюся. В мене ні нормальної пенсії, ні роботи…
— То впораєшся. Усі справляються. І ти зможеш. Головне — не заважати їхньому щастю. Хочеш — матимеш онука, дружну родину і вдячність сина. Не хочеш — втратиш усе.
Маруся Михайлівна наважилася. Наступного дня вона разом із Ганною пішла до Олени.
— Дякую, що прийшли, — сказала дівчина після довгої розмови. — Я б сама не наважилася. Але… Дякую вам. І знайте: ми вас ніколи не покинемо. У разі чого — допоможемо.
— Ми?.. — здивовано перепитала Маруся.
— Так. Я лишаюся з Андрієм. Я його кохаю. Але житимемо окремо. Дякую, що ви це зрозуміли.
Весілля таки відбулося. Андрій переїхав до Олени. А коли народився їхній син, Олена сама запропонувала свекрусі пожити у них: їй була потрібна допомога.
Тепер Маруся доглядає онука, готує смачні вечері, і одного разу Олена підійшла до неї та сказала:
— Дякую вам, мамо… Навіть не уявляю, як би ми самі впоралися.