Колишні дні: як одна жінка втратила все, але знайшла новий зміст
Катерина повернулася додому раніше звичного — колега на роботі попросила помінятися змінами. Увійшовши тихо в хату, вона поклала ключі на комод і пройшла в кухню. У мийці — гора брудного посуду, на столі — крихти. Її обгорнула неприємна тривога — ні чоловік, ні невістка й не подумали прибрати. Мовчки вона вимила все, навела лад і пішла до спальні. Заглянула по дорозі в кімнату Марійки — дівчини не було. Катерина зморщила чоло, та не приділила цьому уваги. Але, відчинивши двері до своєї кімнати, вона завмерла, наче від удару — на її ліжку лежали Марійка й… ВОЛОДИМИР. Обійнявшись. Напівроздягнені. І це незважаючи на вагітність дівчини.
А починалося все з кохання. Тарасові здавалося, що він летить, кожен раз ідучи до Марійки. Так, вона була легковажною, часом занадто вільною, але він виправдовував це молодістю — адже їй лише двадцять. Сам був старший на два роки, вихований суворо та з любов’ю — мати, Катерина Іванівна, відома акушерка, виростила його сама. Вклала в нього все: душу, чесність, доброту.
Коли Марійка сказала, що вагітна, Тарас не злякався — одразу запропонував одружитися й виховувати дитину. Але дівчина лише усміхнулася: «Ні, до ЗАГСу не піду. Але гроші мені потрібні. Треба якось вирішувати». Тарас осторопів, але не здався відразу. Умовив: нехай народжує, а дитину віддасть йому — він сам її виростить. Марійка, поміркувавши, погодилася. Вони скромно розписалися. Жили у Тараса з матір’ю та вітчимом Володимиром. Але за кілька місяців Тараса не стало — аварія по дорозі з роботи. Катерина ледь не збожеволіла від горя. Сина більше немає. Залишилася лише надія — його дитина під серцем у Марійки.
Та Марійка не сумувала. Дивилася на Катерину як на джерело вигоди. Жила в її домі, їла з її рук, лежала в окремій кімнаті, нічого не робила. Володимир спочатку сердився: «Не хочу бачити цю нахабку». Але незабаром гнів змінився на… дивну увагу. Його погляд на вагітну Марійку ставав все нав’язливішим. Катерина це помітила. Але гнала від себе погані думки. До того самого вечора…
Коли побачила їх удвох у своєму ліжку — все розсипалося. Спокійним, майже крижаним голосом вона наказала Володимирові піти. Він не заперечував. За десять хвилин його вже не було. Марійка мовчки пішла до своєї кімнати. Катерина лишилася сама, сиділа на краю ліжка й стискала голову руками. Вигнати Марійку? Ні. Їй потрібен онук. Заради нього вона витерпить усе.
Зранку сказала: «Живи тут до пологів. Потім — хоч до біса. Бачити тебе більше не хочу». Марійка й не сперечалася — їй було байдуже. Головне — дотяти до кінця й отримати своє.
Пологи були важкими. Але хлопчик народився. Здоровий. Міцний. Катерина плакала від щастя. А Марійка… написала офіційну відмову й пішла. Ні поцілунку, ні погляду. Просто зникла.
Катерина назвала малюка Олесем. Вона удочерила його. Спочатку було страшно — вік, самотність, біль. Але він став її повітрям. Змістом. Життям. Замість сина, якого вона втратила, доля подарувала їй ще один шанс.
Марійка поїхала у невідомому напрямку. Володимир надіслав папери на розлучення. Катерина підписала їх, не здригнувшись. Більше не згадувала ні його, ні ту, що зруйнувала її дім. Тепер у неї був Олесь. І заради нього вона житиме.