**Коли все стає на свої місця: Олена обирає себе**
— Мам, сьогодні затримаюся, у Каті день народження. Ми з друзями йдемо в кіно, — Андрій на ходу поцілував Олену в щоку й зник у ванній. З-за дверей донісся його безтурботний сміх — він щось наспівував, відкриваючи воду.
Олена стояла біля вікна й слухала, як життя знову оживає поруч. Андрій був щасливий. Легкий. Вільний. Таким, яким вона ніколи не була.
Колись, у вісімнадцять, вона теж вірила у просте щастя. Олег здавався чоловіком мрії — сміливим, гарним, впевненим. Вони закохалися, одружилися, почали життя з чистого аркуша. А вже за кілька років Олена зрозуміла — її життя складається лише з побуту, мовчання й самотності.
Олег дедалі частіше затримувався «на роботі», приходив похмурий, відсторонений. А потім була та баночка дитячого пюре в його сумці. І підгузники. Вони назавжди врізалися в її пам’ять як доказ.
— Це… не те, що ти подумала, — промимрив він тоді.
— А що ж це, Олеже? Що це?! — кричала вона, тримаючи баночку, ніби останню нитку реальності.
Після цього все розвалилося. Було важко, але вона витримала. Вона сама виховувала Андрія. Без підтримки. Лише свекруха лишилася поруч — допомагала, не кидала.
Андрій виріс, став розумним, добрим, дорослим. Вона пишалася ним. Але інколи… Інколи поверталося відчуття порожнечі. Як зараз.
Вона сіла у крісло, взяла телефон — і побачила сповіщення: «Богдан надіслав вам запит у друзі». Богдан… Її шкільна симпатія. Той, хто колись чекав на неї біля школи з волошками. Вона навіть не знала, що пам’ятає його посмішку. Але серце несподівано стиснулося.
— Людо, ти не повіриш, — подзвонила вона подрузі. — Богдан, той самий Бодя з 10-Б, знайшов мене у Фейсбуці!
— Серйозно?! Той, що був у тебе по вуха закоханий? Олег же тоді аж скреготав зубами, коли його бачив. Додай його! Кажуть, у нього все добре, і розійшовся нещодавно.
Вона додала. І все завертілося. Повідомлення. Жарти. Спільні спогади. Солодкий флірт, від якого щоки горіли. Богдан був уважним, ввічливим, щирим. Їй здавалося, що вона знову оживає.
— Андрію, хочу познайомити тебе з кимось, — сказала вона одного дня синові.
— З Богданом? — посміхнувся він. — Мам, я все бачу. І я радий за тебе.
Вона сяяла. Вперше за довгі роки. Але це тривало недовго. Богдан почав писати рідше. Потім — сухо. А потім прийшов зворушливий, але жорстокий текст:
«Оленко, вибач. У мене є інша. Ти тоді обрала Олега — і мені було боляче. Тепер ти знаєш, як це».
Вона дивилася в екран, приголомшена. Чоловік за п’ятдесят… і така помста? Усе це була гра? Пораза за юнацьку зраду?
— Ну й козел, — зітхнула Люда, коли почула. — Напиши йому. Гідно.
Вони разом склали відповідь — з іронією, стримано, сильно:
«Дорогий Богдане! Дякую тобі величезне! Не пам’ятаю, коли востаннє так сміялася, так фліртувала, так почувала себе жінкою. Ти повернув мені молодість. Наче зняла двадцять років. Сподіваюся, твоя обраниця оцінить твою витонченість. Успіхів. Цілую (платонічно). Олена».
Відповідь прийшла миттєво — потік образ, докорів і скарг. Але Олена вже сміялася. Вперше — по-справжньому.
А через тиждень біля супермаркету її зупинила білявка:
— Це ви?! Розлучниця?! Ви зруйнували моє кохання з Богданом!
Олена завмерла, а потім — несподівано для самої себе — посміхнулася:
— О, ви не за адресою. Справжня розлучниця — це Наталка. Вулиця Садова, 15. Вона й мого чоловіка вкрала, і до Богдана добралася. Профі.
Білявка завмерла, а Олена, ледве стримуючи сміх, пішла додому.
Сонце ковзало по її обличчю. І раптом вона зрозуміла — вона щаслива. Без чоловіків. Без драми. Без доказів.
Прийшло повідомлення від Андрія:
«Мам, ми з Катею вирішили спробувати пожити разом. А далі — побачимо».
Олена усміхнулася. Ось воно — справжнє щастя. Бачити, як твоя дитина обирає правильно.
А вона?.. Вона нарешті обрала себе.