Дім, де залишилось кохання
Володимир переїхав у сусіднє село й одразу вирішив будувати своє господарство. Старий будиночок після двоюрідної тітки став тимчасовим прихистком. Він працював невтомно: добудовував веранду, перекривав дах… І ось одного дня побачив — піщаною дорогою від зупинки йшла струнка жінка з пакетом у руках. Соломія. Така міська, охайна, з гордою поставою.
“Отак би собі дружину”, — промайнуло у нього в думках.
За кілька днів він зустрів її біля крамниці. Підійшов і просто сказав:
— Я Володимир. Знаю, ви — Соломія. Давайте познайомимося?
Соломія зніяковіла. Такий чоловік, молодий, дужі, і цікавиться нею — жінкою, яка вже чимало побачила у житті. Але Володимир був наполегливим, добрим. І вони почали зустрічатися. А через рік сталося те, чого Соломія не очікувала — він попросив її руки. Подарував кільце. Справжнє, золоте, з камінчиком.
Вона не вірила щастю. Адже їй було вже п’ятдесят вісім, а Володимир молодший на три роки. Жили вони удвох, син давно переїхав до іншої області — там навчався, одружився й залишився. Онучці — п’ять, наїжджають рідко, але Соломія чекає кожного дзвінка, кожної фотки.
Того вечора вона сиділа біля вікна. У борщі вже охололи ложки, а на серці — тривога. Володимир зранку пішов у поле — сівба. Казав, що сьогодні мають закінчити. А його все не було.
Вона пригадала своє дитинство. Старша з шести, у тісній хаті з батьком, матір’ю та старою бабусею. Все господарство на її плечах, грошей — ледве вистачало. Іграшок не було. Навіть ялинку на Різдво не ставили — уперше Соломія побачила її лише у школі. Там же вперше відчула радість — блискучі кулі, колядки, дитячий сміх…
А потім — як грім: не стало батька. Через два місяці — бабусі. Мати лишилася сама з шістьма дітьми. Соломія тоді вчилася у третьому класі. Її дитинство скінчилося. Вона замінила бабусю: готувала, прибирала, доглядала за молодшими. Рука так і лишилася пошкодженою після падіння з горища — пальці не слухалися, але вона не здавалася.
Після восьмого класу вступила до технікуму. Там, уперше в житті, почувала себе щасливою: подруги, похвала викладачів, навчання. Стала майстринею шиття, все робила майже однією рукою. Її навіть за кордон возили — кращих десять учнів, і вона серед них.
Але мати не підтримала її мрію про шлюб — з Тарасом, добрим хлопцем із навчальни. Сказала: “Навіщо тобі це, самотність — твоя доля”. І, мабуть, ті слова щось переломили…
Після закриття фабрики довелося повернутися в село. І там вона зустріла Володимира.
І ось вони разом. Вже багато років. Збудували дім. Виховали сина. А зараз — просто чекає, коли відчиниться хвіртка.
І вона бачить — йде! Володимир, стомлений, але усміхнений:
— Сонечко, все! Сівбу закінчили. Завтра нарешті відпочинемо…
У цих словах було стільки тепла, що всі давні болі, зради й втрати щезли. Вона знала — нарешті її життя належить їй. І в ньому — кохання.