Після медового місяця — гірка правда та новий початок
Олена та Дмитро щойно повернулися з медового місяця, який провели у сонячій Туреччині. Вона вмостилася на дивані й гукнула у бік ванної кімнати:
— Який фільм дивитимемося?
— Не знаю, вирішуй сама! — донісся голос чоловіка.
Олена відкрила його ноутбук та мимоволі глянула на неспаковані валізи в коридорі. «Завтра розберу», — пробурмотіла вона, відвела погляд — і раптом почула сигнал. На екрані спалахнуло повідомлення. Вона клацнула на іконку — і її ніби током ударило.
«Скучила, коханий», — писала незнайома Марічка.
«Не сумуй, скоро повернусь», — відповідав їй Дмитро.
Дата — сьоме серпня. За день до їхнього повернення додому. Олена відкрила листування й, затамувавши подих, почала читати: «Марічко, цей вечір був чарівним…», «Ти сьогодні приїдеш?», «Так, рибко, я так за тобою сумував…»
Вона різко захлопнула ноутбук. За кілька секунд із ванної вийшов Дмитро:
— Ну що, вибрала фільм? Може, комедію?
— О, так… комедія зараз почнеться, — холодно кинула Олена. — Хто така Марічка?
Він завмер.
— Яка Марічка?.. Я не знаю жодної Марічки!
— Правда? Тоді ось, полюбуйся! — і вона кинула ноутбук йому на коліна. — Щойно повернулися з подорожі, а ти вже встиг з коханкою погуляти?!
— Почекай… Це нічого не значить. На корпоративі випив, вона сама до мене причепилася… Це помилка! Я тебе люблю!
— Помилка? Помилка — це вийти за тебе заміж! — Олена вискочила з квартири й грюкнула дверима.
У таксі вона мовчки дивилася у вікно, по щоках котилися сльози. «Невже це відбувається зі мною?..»
Біля батьківського будинку її зустріла мати:
— Донечко, що трапилося?
— Подаю на розлучення. Я не буду жити зі зрадником!
— Тихше, серденько… заходь, поговоримо, заспокойся…
Минув тиждень. Мати запрошувала залишитися:
— Навіщо тобі орендована квартира? Живи з нами, скільки хочеш.
— Мамо, мені тридцять. Мені потрібен свій простір.
Вона два дні шукала житло. Вчора подала на розлучення. Дмитро ще намагався щось пояснити, дзвонив, посилав квіти — даремно.
За місяць Олена вже жила у новій квартирі. Останні два тижні — жодної сльози. Занурилася у роботу, щоб не думати. Але у вихідні було важко: самотність накатувала хвилями.
Одного вечора вона сиділа перед телевізором, безцільно перемикаючи канали. Морозиво, варення й глибока апатія. А потім — несподіване рішення.
— Скільки можна сидіти в чотирьох стінах? — сказала собі Олена і вийшла на вулицю.
У парку було тепло й тихо. Світло ліхтарів, тіні від дерев, закохані пари… Але незабаром стемніло. Олена пішла назад, та зрозуміла — заблукала.
Ззаду почулися кроки. Вона прискорилася.
— Дівчино, перепрошую… — долинув голос.
Вона кинулася тікати, але спіткнулася. І в ту ж мить чиїсь руки підняли її із землі.
— У вас усе гаразд? Не бійтеся, я не хотів налякати. Мене звати Андрій.
Він відійшов на крок, показав порожні кишені й додав:
— Я живу поруч. Побачив, як ви блукаєте алеями…
Олена все ще була напружена, але його голос, добрий погляд і щира посмішка трохи розтопили лід усередині.
— Я просто не можу знайти вихід, — зніяковіло відповіла вона.
— Дозволите провести вас?
Прогулянка минула непомітно. Андрій жартував, розповідав історії, вона сміялася… Під будинком уповільнили крок.
— До побачення, Олено.
— До побачення, Андрію… — з ноткою журби.
— Можу почекати, поки ви зайдете? Раптом знову заблукаєте, — пожартував він.
Наступного дня Олена, все ще під враженням, пішла по каву. І раптом… прямо у дверях сусідньої квартири з’явився Андрій із двома чашками у руках.
— Прокинулася, соня? Я вже чекаю зранку! Підемо каву пити?
— Ти? Що ти тут робиш?
— Живу. Ми з тобою сусіди вже два тижні. Бачив тебе кілька разів, але ніяк не наважувався заговорити.
Вона здивувалася. Він усміхнувся:
— Ну що, зайдеш на каву?
— Я не впевнена…
— А якщо в мене є печиво?
— Тоді, можливо…
Задзвонив телефон:
— Так, мамо, ні, я не передумала. Я залишаюся тут. Мені тут… подобається.
І Олена вперше за довгий час відчула тепло. На цей раз — справжнє.