Повернення було пізнім: Соломія вже все вирішила.
Яремо з понурим виглядом намотував на виделку локшину. Соломія, спостерігаючи за ним, намагалася не видати тривогу, але все ж не втрималася:
— Несмачно, Яремо?
Він лише похмурився й мовчки продовжив їсти.
— Я ж зробила все, як у рецепті…
— Нормально, — буркнув він, не піднімаючи очей.
— Тоді в чому річ? Що трапилося?
Яремо різко відкинув виделку, голосно видихнув і почав метушитися по кухні.
— Усе набридло! — випалив він. — Життя перетворилося на болото! Робота — дім — ти у халаті — каша — дитина. Це не життя, це каторга!
Соломія завмерла. Слова чоловіка били гірше за ляпас. Він продовжував:
— Ти подивися на себе! Була гарна, а стала… — він замовк, підбираючи слова. — Господиня, та ще й якась виснажена. У Тараса дружина — вогонь: і у декреті, і спортзал, і гроші підробляє, і виглядати встигає!
— У них бабуся допомагає, а ти у вихідні досипаєш. Мені просто коли нема, — тихо спробувала пояснити Соломія.
— Ось завжди у тебе причини! А по факту — ти просто сіла мені на шию й деградуєш. Мені потрібен простір! Переддишка! Я з’їзджаю. Один. Не знаю, на скільки. Може — назавжди.
— А як же Богдан?
— Я буду платити, як треба. Навідуватися теж. Ти не залишишся без допомоги.
Яремо підвівся. Соломія, наче прокинувшись, кинулася йому напереріз:
— А моя переддишка? Я не людина? Чому тільки тобі можна піти від турбот?!
Він підійшов до неї впритул, у голосі — дратівня:
— Ти — мати! І крапка. Сиди зі своєю дитиною.
З цими словами він вийшов, залишивши за собою тяжку тишу. Соломія залишилася сидіти на кухні, обливаючись сльозами. У голові гуло: як жити далі? Так, Яремо був холодним, але хоч був. І підтримка, і стабільність — усе розпадалося.
Він пішов, навіть не попрощавшись із сином. Було очевидно — прямував у свою холостяцьку кімнатку.
Першу ніч Соломія не зімкнула очей, але вранці, знесилена до краю, вирішила: не буде принижуватися й благати повернутися. Сама впорається.
І впоралася. Несподівано — стало легше. Не треба було прибирати за чоловіком, задовольняти його капризи, прати гори одягу. Гроші Яремо надсилав — економила, але вистачало.
Біль був лише моральний. Особливо коли побачила в соцмережах, як Яремо веселиться з якоюсь жінкою, усміхаючись у камеру. Подруга намагалася її підтримати: “Такий тобі не потрібен”. А потім приїхала мати — спеціально взяла відпустку. Мовчки допомагала, не осуджуючи, але іногда стискала кулаки при спогадах про зятя.
З її приїздом Соломія ожила. Завітала до перукарні, оновила гардероб. Навіть усміхатися почала. Подарунки від матері нагадували: вона заслуговує радості.
Яремо, як і обіцяв, сина не відвідував. Лише на фото було видно, як добре йому без родини. Соломія чекала, сподівалася, що він опам’ятається, але з кожним днем усвідомлювала: це був не чоловік, а боягуз, що втік від відповідальності.
Через три місяці у двері постукали. Яремо. З речами. Виламувався, немов переможець.
— Привіт, кохана! Повернувся. Що у нас на вечерю?
Але Соломія перегородила прохід:
— Ти тут більше не живеш.
— Як це? Я — чоловік!
— Вже ні. Я подала на розлучення. Чекай повістку. Дитину не відвідував, як обіцяв. З речами допоможу — вони спаковані.
Яремо розлютився:
— Я маю право бачити сина!
— Звісно. Через суд встановимо графік. Я розповім, як ти три місяці не згадував про нього. І покажу твої фото з вечірок.
Він все ж побачив Богдана. Той дивився на нього з недовіВін стояв на порозі, як сторонній, і вперше зрозумів, що втратив не лише сім’ю, а й себе самого.