Я обрав себе. А ти — ставку на чужі шкарпетки
Віка та Тарас були на весіллі її найкращої подруги. Святковий вечір добігав кінця, коли ведучий оголосив: настала черга нареченої кидати букет. Віка не планувала брати участь, стояла осторонь, коли раптом побачила — квіти летять прямо до неї. Вона несвідомо піднесла руки — і букет опинився в її долонях. Гості зааплодували, а Тарас театрально схопився за голову. Це було передбачувано — чоловіки часто влаштовують такі вистави, коли їх дівчата ловлять «той самий» букет.
Віка вже поверталася до свого столика, коли почула розмову за напіввідкритими дверима. Впізнала голос Тараса.
— Ну, тепер тримайся! — реготав хтось. — Віка твоя вже мислено в ЗАГСі. Букет піймала!
— Як привʼяжеться, так і відвʼяжеться, — усміхнувся Тарас. — Я одружуватися ще років пʼять точно не збираюся. Мене й так непогано годуть.
— Пʼятьсот гривень, що через півроку сам поведеш її до ЗАГСу? А якщо ні — вона знайде когось успішнішого. А ти залишишся із каструлями і шкарпетками.
— Тримай мене за слово! Ми вже рік разом живемо — вона нікуди не подінеться. І борщ варитиме, і білизну пратиме.
Віці стало ніби під ноги лід підсипали. Вона не влаштувала сцени — не хотіла псувати подрузі свято. Взяла пальто, викинула букет у смітник біля входу і викликала таксі.
Вони з Тарасом знімали квартиру, ділили все навпіл: оренду, комуналку, продукти. Тарас намагався звалити на Віку всю домашню роботу, але та чітко пояснила: якщо вона господиня, то він — спонсор. Не пройшло. І Тарас неохоче почав і посуд мити, і прибирати.
А друзям він розповідав, ніби то в нього жінка щаслива перебирати його шкарпетки.
Повернувшись додому, Віка мовчки дістала валізи. Більшість речей вона зберігала в батьків, тому збір зайняв півгодини. На кухні вона висипала сміття, викинула все з холодильника і залила борщем. Навіть подумала замочити його футболки в цій каші — але передумала.
І поїхала.
За тиждень у її житті все змінилося. Їй запропонували переведення до головного офісу — справжній карʼєрний крок. А ще… тест показав дві смужки. Вагітність.
Треба було вирішувати: карʼєра чи материнство. Лікар підтвердив — термін маленький, є час подумати. Віка обрала карʼєру. Провела процедуру, оформила переведення, взяла пару вихідних і просто лягла спати. Без чиїхось шкарпеток.
Подруга Оля, яка повернулася з медового місяця, прийшла до неї:
— Ви ж були ідеальною парою! Я думала, ти вже кільце вибираєш.
— Пішла. Він не мій. А щодо «ідеальної пари» — це лише ззовні так здавалося. Та ще й… — Віка завагалася, але несподівано виклала все. І про вагітність, і про вибір.
Оля кивала. Обіцяла мовчати. Але, як то буває, розповіла чоловікові. А той — Тарасу.
Він прийшов до будинку її батьків:
— Як ти могла? Це ж і моя дитина!
— А ти — хто мені? Чоловік? Ми з тобою разом — лише на твоєму дивані й у твоїй голові.
— Я б допомагав! Грошима! Вихованням!
— А ти мене запитав, чи хочу я залежати від подачок? Чи хочу бути самотньою матірʼю? Я обрала себе. Ти — замалий, щоб стати батьком.
— Нащо ти сміття в холодильник наливала?
— Та вибач, був настрій. Бувай, Тарасе.
Він дивився їй у слід. Через два дні йому довелося платити за вечерю для всієї компанії — спір є спір.
І так. Люди справді копають собі яму язиком.
*Щойно дізнався цю історію від знайомого. І зрозумів: краще бути самотнім, ніж тримати поруч людину, що вважає тебе лише зручним варіантом. Гідність — не торгується.*