— Поїдь до наших партнерів та розберися з цим питанням раз і назавжди, — сердито кинув директор, дивлячись на Тараса. — Я все узгодив з їхнім керівником, тебе чекають. Завтра вранці вирушай у відрядження, візьми документи. Розраховую на тебе, — додав він, постукавши пальцями по столу.
— Без проблем, все зроблю, — кивнув Тарас. — Поїду на машині.
Тарас обіймав посаду, де відрядження були звичною справою. Йому подобалася ця робота: нові міста, обличчя, розмови. Все було передбачувано й зрозуміло: дорога — машиною або поїздом, робочий день, вирішення питань, готель, вечеря в кафе. Потім — додому.
Його дружина, Оксана, давно звикла до таких поїздок. Раз на тиждень, а то й рідше, Тарас вирушав у великі та малі міста.
— Оксанко, завтра вранці у відрядження, — повідомив він, повернувшись до їхньої затишної квартири у Львові.
— Надовго? Чи як завжди? — запитала вона, як завжди, з легким тривожним відтінком у голосі.
— Як завжди, ненадовго, — усімкунувся Тарас, обіймаючи дружину й цілуючи її у скроню.
Його дорожня сумка завжди була готова. Оксана, турботлива й уважна, стежила за її вмістом. Тарас повністю довіряв їй, лише додаючи перед від’їздом документи й ключі.
Вони з Оксаною прожили дванадцять років, виховували сина Олега, школяра й початківця футболіста. Це був другий шлюб Тараса, але перший справді щасливий. Олега він обожнював — кмітливий, добрий, організований хлопчик, який радував успіхами в навчанні й спорті.
Серед друзів, збираючись на рибалці чи в лазні, Тарас завжди говорив про Оксану з теплотою:
— Мені почастило знайти жінку, з якому затишно й спокійно. Я довіряю їй, як собі, і вона відповідає тим самим.
— Заздрю, — зітхали дехто. Не в усіх друзів склалися такі стосунки. Хтось, як Тарас, був у другому шлюбі, а його найкращий друг, Богдан, і взагалі у четвертому.
Ранком Тарас прокинувся від запаху млинців.
— Ну й невгамовна ж вона, — з ніжністю подумав він. — Вже на кухні клопочеться. Щасливий я чоловік, лише б не зглазити.
— Доброго ранку, моя господинечка, — усміхнувся він, заходячи на кухню після душу.
— Знаю, чим тебе пригостити, — підморгнула Оксана, ставлячи перед ним тарілку з млинцями. — Хочу, щоб сумував за моїми сніданками та швидше повертався.
— Хитричка, — засміявся Тарас. — До речі, у Олега сьогодні важливий матч?
— Так, проти команди з Тернополя, — кивнула Оксана. — Сказав, боротимуться за перемогу.
— Подзвоню ввечері, дізнаюся, як зіграли, — пообіцяв Тарас, поки син ще спав.
Зібравши сумку, взявши документи, він попрощався з дружиною й вийшов у гарному настрої. Попереду чекала чотиригодинна дорога до Івано-Франківська. На трасі, далеко від міської метушні, він зітхнув на повні груди. Вересень щойно почався, але жовте листя вже кружляло в повітрі, чіпляючись за лобове скло.
Приїхавши до офісу партнерів, Тарас швидко вирішив усі питання. Залишалося повечеряти й вирушати додому. Він любив нічні траси — тихіші, вільніші. Обрав знайоме кафе на околиці Івано-Франківська, затишне й спокійне, де не було шумних натовпів.
Припаркувавши авто, він глянув на небо. Темна хмара насувалася, і вдалині гримнув грім.
— Гроза у вересні? — здивувався Тарас. — Рідкість.
У кафе він сів біля вікна. Офіціант прийняв замовлення, а за вікном уже блискали блискавки. Раптом двері розчинилися, і під ревітню грому й стукіт дощу в зал увійшла жінка. Тарас завмер. Її він впізнав би з тисячі. Це була Марія, його перша дружина — жінка, яку колись боготворив, а потім возненавидів. Вона була все та ж сліпуча красуня.
Їхній шлюб був хаосом. П’ять років із Марією тяглися як вічність. Любов, сповнена пристрасті, обернулася мукою: сварки, зради, ревнощі. Тарас йшов, повертався, поки не розірвав все одним рішенням. Після розлучення він зустрів Оксану, з якою знайшов спокій. Марію він не бачив із тих пір.
— Що вона робиу Івано-Франківську? — подумав він, відчуваючи, як серце стиснулося.