Мінуле залишається в минулому
— Їдь до наших партнерів та розберися з цим питанням раз і назавжди, — роздратовано кинув директор, дивлячись на Богдана. — Я все обговорив з їхнім керівником, тебе чекають. Завтра зранку вирушай у відрядження, візьми документи. Розраховую на тебе, — додав він, постукавши пальцями по столу.
— Без проблем, все зроблю, — кивнув Богдан. — Піду на машині.
Богдан обіймав посаду, де відрядження були звичною справою. Йому подобалася ця робота: нові міста, обличчя, розмови. Все було передбачувано та зрозуміло: дорога — на авто чи літаку, робочий день, вирішення питань, готель, вечеря у кафе. Потім — додому.
Його дружина, Олена, давно звикла до таких поїздок. Раз на тиждень або рідше Богдан вирушав у великі та малі міста.
— Лено, завтра зранку у відрядження, — повідомив він, повернувшись додому до їхньої затишної квартири у Львові.
— Надовго? Чи як завжди? — запитала вона, як завжди, з легким тривожним відтінком у голосі.
— Як завжди, ненадовго, — посміхнувся Богдан, обіймаючи дружину й цілуючи її у скроню.
Його дорожня сумка завжди була готова. Олена, турботлива й уважна, слідкувала за її наповненням. Богдан повністю довіряв їй, лише додаючи перед від’їздом документи та ключі.
Вони з Оленою прожили дванадцять років, виховували сина Зоряна, школяра й початківця футболіста. Це був другий шлюб Богдана, але перший по-справжньому щасливий. Зоряна він обожнював — кмітливого, доброго, організованого хлопця, який радував успіхами у навчанні та спорті.
У колі друзів, збираючись на рибалку чи в лазні, Богдан завжди говорив про Олену з теплотою:
— Мені пощастило знайти жінку, з якою затишно та спокійно. Я довіряю їй, як собі, і вона відповідає тим самим.
— Заздрю, — зітхали деякі. Не всім друзям склалися такі стосунки. Хтось, як Богдан, був у другому шлюбі, а його найкращий друг, Олег, взагалі у четвертому.
Ранком Богдан прокинувся від аромату млинців.
— Ну й невгамовна ж вона, — з ніжністю подумав він. — Вже на кухні клопочеться. Щасливий я чоловік, тільки б не зглазити.
— Доброго ранку, моя господинечка, — посміхнувся він, заходячи на кухню після душу.
— Знаю, чим тебе пригостити, — підморгнула Олена, ставлячи перед ним тарілку з млинцями. — Хочу, щоб сумував за моїми сніданками та швидше повертався.
— Хитрунка, — засміявся Богдан. — До речі, у Зоряна сьогодні важливий матч, так?
— Так, проти команди з Тернополя, — кивнула Олена. — Сказав, що будуть битися за перемогу.
— Подзвоню ввечері, дізнаюся, як зіграли, — пообіцяв Богдан, поки син ще спав.
Зібравши сумку, взявши документи, він попрощався з дружиною та вийшов у гарному настрої. Попереду чекала чотиригодинна дорога до Івано-Франківська. На трасі, далеко від міської метушні, він глибоко вдихнув. Вересень тільки почався, але жовте листя вже кружляло у повітрі, липнучи до лобового скла.
Діставшись до офісу партнерів, Богдан швидко вирішив усі питання. Залишалося повечеряти та повертатися додому. Він любив нічні траси — тихіші, вільніші. Обрав знайоме кафе на околиці Івано-Франківська, спокійне й затишне, де не було галасливих натовпів.
Припаркувавши авто, він подивився на небо. Темна хмара насувалася, і вдалині гримнув грім.
— Гроза у вересні? — здивувався Богдан. — Рідкість.
У кафе він сів за столик біля вікна. Офіціант прийняв замовлення, а за вікном вже блискали блискавки. Раптом двері розчинилися, і під реві грому та стукіт дощу у зал увійшла жінка. Богдан завмер. Її він впізнав би з тисячі. Це була Ярина, його перша дружина — жінка, яку колись обожнював, а потім зненавидів. Вона була все та ж осліплююча красуня.
Їхній шлюб був хаосом. П’ять років з Яриною тяглися як вічність. Любов, сповнена пристрасті, обернулася мукою: сварки, зради, ревнощі. Богдан йшов, повертався, поки не розірвав усе одним рішенням. Після розлучення він зустрів Олену, з якою знайшов спокій. Ярину він не бачив з того часу.
— Що вона робить у Івано-Франківську? — подумав він, відчуваючи, як стиснулося серце.
Ярина оглянула зал. Офіціант вказав їй на сусідній столик. Вона сіла, зняла плащ, і її каштанове волосся розсипалося по плечах. Горда постава, знайома усмішка. Богдан розгубився: піти під зливу чи залишитися?
Ярина помітила його. На мить завмерла, а потім, усміхнувшись, сказала:
— Богдане? Не вірю власним очам! Це доля, що ти тут?
Він вимушено посміхнувся, намагаючись виглядати байдужим.
— Привіт. Так, я.
— Пересяду до тебе! —— Ні, Ярино, не поїду, — рішуче сказав він, відчуваючи, як минуле назавди залишилося позаду.