**Обов’язковий вибір**
Оксана здригнулася від різкого окрику:
— Ге-ей, паршивче! — Віктор заніс над щенком важку сумку, а потім накинувся на неї: — Ти зовсім з’їхала? Годувати безпритульних псів моїми продуктами?
Одного весняного дня Оксана раптом відчула гостру тугу за любов’ю.
Вона стояла перед дзеркалом, задумливо розглядаючи своє відбиття. «Як же швидко летить час, — зітхнула вона. — Здається, щойно була юною, ніжна, як ромашка, а тепер… що ж, швидше, зріла айстра. Гарна, але вже з відтінком осені. Скоро зима, а там і зовсім… час брати життя у свої руки!»
Тридцять сім років — вік, коли мудрість вже накопичена, а краса ще не згасла. Саме час для рішучих кроків! Але де шукати цю саму любов? На роботі — суцільно жіночий колектив, випадкові знайомства на вулиці не для неї, а інтернет викликав лише недовіру.
Але ж кажуть: хто шукає, той знайде.
І ось удача посміхнулася: у їхньому відділі кадрів з’явився новий співробітник — Борис Олегович. Високий, трохи повний, з добродушною усмішкою та в суворих окулярах. Приблизно її віку. Оксана відразу помітила його спокійний характер і стриману впевненість.
Конкуренція, звичайно, була серйозна. Одна тільки Марічка, молодший спеціаліст з кадрів, чого варта: юна, як лань, з довгими ногами, пухкими губами й віями, які, здавалося, могли підйомом викликати ураган.
Оксана спочатку впала у відчай. Ну як їй, скромній і затишній, змагатися з такою яскравою красунем? Напевно, Борис навіть не гляне в її бік, упаде до ніг Марічки, засліплений її молодістю та зухвалим шармом.
Але вона помилилася. Марічка крутилася навколо Бориса, ніби павич, демонструючи то декольте, то стрункі ноги, але він залишався непохитним:
— Марічко, у вас до мене питання? Зараз закінчу та допоможу.
І дивився він при цьому суворо у її очі, не звертаючи уваги на всі її витівки.
А ось коли Оксана одного разу принесла на роботу свій фірмовий яблучний пиріг, Борис раптом пожвавився:
— Оксано, та ви просто чарівниця! Такий пиріг пекла моя бабуся. Прямо в дитинство повернувся!
Комплімент був дивний. Оксана зовсім не прагнула нагадувати дорослому чоловікові про його бабусю. Їй потрібен був чоловік, а не хлопчисько, що сумує за минулим. Але, подумавши, вирішила, що це непоганий початок. Краще такий комплімент, ніж жодного.
До того ж Оксана зрозуміла: Борис падки на домашню їжу. А готувати вона вміла і любила, хоч і страждала через це — колись носила 42-й розмір, а тепер впевнено перейшла на 46-й. Тому вона почала носити на роботу свої кулінарні шедеври: і колегам радість, і сама менше з’їсть.
Так, через пироги та борщі, Оксана знайшла шлях до серця Бориса. Простий, банальний, але дійовий — через шлунок. І незабаром їхні відносини зацвіли: квіти, компліменти, довгі розмови по душі.
— Дивно, Борисе, — якось зізналася Оксана. — Я тільки почала мріяти про кохання, і ось з’являєшся ти. Такий… справжній. А я, зізнаюся, спочатку думала, що в мене немає шансів. Особливо з цією Марічкою, яка перед тобою майже не танцювала.
— Марічка? — щиро здивувався Борис. — Та ну, про що ти? Таких, як вона, мільйон: вії нарощені, нігті довжелезні, ноги завжди напоказ. Думають, що всі чоловіки від них без розуму. Ні, дякую, мені таке не потрібно. Жінка має бути справжньою: доброю, затишною, господарською. Як ти, Оксанко.
«Ось воно, моє щастя! — тішилася Оксана. — Хоч і довго десь блукало, але ж знайшло мене!»
Здавалося, у Бориса немає недоліків. Але, на жаль, ідеальних людей не буває…
Їхній роман тривав вже півроку, і справа впевнено йшла до весілля. Можливо, воно б і відбулося, якби не той похмурий листопадовий вечір.
Погода того дня ніби збожеволіла: то дощ хльостав, то мокрий сніг, а вітер змінював напрямок, ніби грав із людьми. Оксана й Борис, під руку, поспішали додому, ховаючись під парасолькою.
— Дивись, кошеня! — раптом вигукнула Оксана, зупинившись.
Під ліхтарем, тремтячи від холоду, сидів маленький чорний кошеня. Мокрий, брудний, жалюгідний.
— Та ну його, Оксано, підемо! Замерз я, і їсти хочеться, — Борис потягнув її за рукав.
— Зараз, хвилинку, — Оксана нахилилася до кошеняти. — Іди сюди, малюк.
— Оксано, ти серйозно? — роздратовано кинув Борис. — У тебе майже наречений голодний і мокрий, а ти з безпритульними котами возишся!
— Візьмемо його, — рішуче сказала Оксана, ховаючи кошеня під пальто. — Не бурчи, Борисе, йому гірше, ніж нам.
— Божевільна кішатА потім вона зустріла чоловіка, який любив і її, і тварин, без жодних умов і прихованих мотивів.