У тісноті, але не в образі
— Марічко, ну нічого страшного, трохи підтиснешся. Це ж твоя рідна сестра, — у голосі матері лунала залізна впевненість, яка не терпить заперечень.
— Мам, що означає «підтиснусь»? Це наша квартира, ми з Андрієм тут живемо! Куди нам тіснитися? — Марія ледве стримувала лють.
— А їй, в тій брудній гуртожитку ютитися? Знімати квартиру ми не потягнемо, ти бачила ціни? Усе, вирішено: Оля житиме у вас. Мені так спокійніше, дитина під наглядом.
— Мам, ми так не домовлялися!
— Тепер домовилися. Ми — родина, мусимо допомагати одна одній.
— Родина? Серйозно? А ти згадай, як…
— Усе, немає часу. Куплю квитки — повідомлю.
Розмову обірвано. Марія стояла посеред кухні, стискаючи телефон, ніби він міг дати відповіді. Вона була приголомшена нахабством матері. Хоча чому дивуватися?
Марія завжди була нелюбою дитиною. Коли мати вийшла заміж вдруге й народила Олю, Марії, у її шість років, довелося швидко дорослішати.
— Ти вже велика, маєш допомагати з молодшою сестрою, — твердила мати. І на Марію звалилася купа справ: пилососити, мити підлогу, міняти підгузки, бігати до магазину, грати з Олею, а згодом — вчитися готувати. Вітчим пішов незабаром після народження Олі, залишивши їх утрьох.
Мати обожнювала Олю, баловала її, як тільки могла. Найсмачнішу цукерку — Олі, новий одяг — Олі, у кафе замовляли те, що хотіла Оля, у кіно йшли на фільм, який обере Оля. Дівчинка росла в любові й ніжності, мати навіть не думала навантажувати її домашніми справами.
Оля розкидала речі, ніколи не прибирала, лише вимагала й капризничала:
— У Таньки батьки купили новий телефон, я теж такий хочу!
— Що на вечерю? Знову вчорашня їжа? Замовим суші!
— Де мої улюблені джинси? Марійко, ти їх не випрала? Я маю? Та я ж не вмію, з якої речі?
— Прибирати? Не буду, у мене голова болить. Сама зробиш.
Мати ніколи не сперечалася з Олею. Марія намагалася заперечувати, але чула у відповідь:
— Оля росте без батька, їй важко.
— Я теж росла без батька, мам!
— Знаю. Але ти сильна, а Оля — ніжна, як квітка. Їй потрібно більше турботи.
Мати витрачала на Олю всю зарплату, брала кредити заради її примх. А коли Марії потрібні були нові кросівки чи куртка, мати роздратовано порадила шукати щось на розпродажу або взагалі брати б/в. Вона ніколи не питала, як Марія вчиться, чим живе.
Марія втомилася від цієї несправедливості й поклялася собі вирватися з дому якнайшвидше. Вона вчилася на відмінно, сиділа над підручниками ночами, підробляла: роздавала флаєри, писала статті, працювала кур’єром. Заробіток був скромний, але кожну гривню Марія складала в бляшану коробку від чаю, ховаючи її на верхній полиці шафи.
Одного разу вона повернулася додому виснажена після підробітку. Чотири години роздавала листівки під холодним вітром, пальці зімліли, але завдання виконала. Дома відкрила коробку — і ледь не задихнулася від жаху: вона була порожня.
— Олю! Ти брала мої гроші?
— Які? — ліниво відповіла сестра, жуючи чіпси.
— З моєї коробки!
— А, цю дріб’язок? Так, взяла. Мені треба було за доставку заплатити, одяг привезли і кросівки нові. А мама грошей не залишила. Ну і суші замовила.
— Ти з глузду з‘їхала?! Це мої гроші, я їх збирала! Кто тобі дозволив?!
— Та що там за гроші? Копійки якісь. Тобі для сестри шкода?
— Якби на щось важливе — не шкода! А на суші й твої шмотки — шкода! Подивись, у чому я ходжу!
— Ну так купи собі! Хто заважає? Чого ти репетуєш?
Марія замкнулася у кімнаті й розплакалася від безсилля.
Ввечері повернулася мати й влаштувала скандал:
— Як ти можеш докоряти Олі грошима? Взяла й взяла, подумаєш!
— Мам, вона спустила їх на суші й шмотки, без яких могла обійтися!
— Тобі шкода? Ми — родина, Марічко! Соромно бути такою жадібною!
— А їй не соромно брати без дозволу?
— Вона дитина! А ти доросла, маєш розуміти.
— А хто мене зрозуміє?
— Годі скиглити! Краще помий посуд!
Марія блискуче здала іспити й вступила на економічний факультет університету великого міста. Їй дали кімнату в гуртожитку, і життя нарешті стало легшим. Вона вчилася, гуляла з друзями, ходила до музеїв за студентськими квитками, підробляла у кафе, бібліотеці, магазині. Важке дитинство навчило її не боятися роботи.
Мати й Оля не цікавилися її життям. Мати дзвонила лише з нагадуваннями: «У Олі скоро день народження, не забудь привітати». Марія переказувала гроші, і на цьому їхнє спілкування закінчувалося.
На останньому курсі Марія влаштувалася помічником бухМарія з усмішкою згадала, як колись вважала, що родина — це навіки, але тепер розуміла: справжні родичі — це ті, хто підтримує, а не використовує.