«В тісноті, але не в образі»
— Олесю, ну нічого страшного, трохи потеснишся. Це ж твоя рідна сестра, — у голосі матері звучала залізна впевненість, що не терпить заперечень.
— Мам, що значить «трохи»? Це наша квартира, ми з Максимом тут живемо! Куди нам ще тіснитися? — Олеся ледь стримувала гнів.
— А їй що, в тій брудній гуртожитку юшитися? Знімати квартиру ми не потягнемо, ти бачила ціни? Все, вирішено: Софійка буде жити у вас. Мені так спокійніше, дитина під наглядом.
— Мам, ми так не домовлялися!
— Тепер домовились. Ми — родина, маємо допомагати одна одній.
— Родина? Серйозно? А ти пригадай, як…
— Годі, немає часу. Куплю квитки — повідомлю.
Розмову обірвано. Олеся стояла посеред кухні, стискаючи телефон, ніби він міг дати відповіді. Вона була приголомшена нахабством матері. Хоча чого тут дивуватися?
Олеся завжди була нелюбою дитиною. Коли мати вийшла заміж вдруге і народила Софійку, Олесі, у її шість років, довелося різко дорослішати.
— Ти вже велика, мусиш допомагати з молодшою сестрою, — твердила мати. І на Олесю звалилися купа справ: пилососити, мити підлогу, міняти підгузки, бігати до крамниці, грати з Софійкою, а згодом — вчитися готувати. Вітчим пішов незабаром після народження Софійки, залишивши їх усіх трьох.
Мати обожнювала Софійку, балувала її, як тільки могла. Найсолодшу цукерку — Софійці, новий одяг — Софійці, у кафе замовляли те, що хотіла вона, у кіно йшли на фільм, який обирала вона. Дівчинка росла в любові та ніжності, мати навіть не думала завантажувати її домашніми справами.
Софійка розкидала речі, ніколи не прибирала, лише вимагала й капризничала:
— У Даринки батьки купили новий телефон, я теж такий хочу!
— Що на вечерю? Знову вчорашня їжа? Замовмо суші!
— Де мої улюблені джинси? Олесю, ти їх не постирала? Я маю? Та я не вмію, з якої речі?
— Прибирати? Не буду, у мене голова болить. Сама зробиш.
Мати ніколи не сперечалася з Софійкою. Олеся намагалася заперечувати, але чула у відповідь:
— Софійка росте без батька, їй важко.
— Я теж росла без батька, мам!
— Знаю. Але ти сильна, а Софійка — ніжна, як квітка. Їй потрібно більше турботи.
Мати витрачала на Софійку всю зарплату, брала кредити задля її примх. А коли Олесі потрібні були нові кросівки чи куртка, мати роздратовано радила шукати щось на розпродажах чи брати б/в. Вона ніколи не питала, як Олеся вчиться, чим живе.
Олеся втомилася від цієї несправедливості й поклялася собі вирватися з дому якнайшвидше. Вона зубрила на відмінно, сиділа над підручниками ночами, підробляла: роздавала флаєри, писала статті, працювала кур’єром. Заробіток був скромний, але кожну гривню Олеся клала в бляшану коробочку з-під чаю, ховаючи її на верхній полиці шафи.
Одного разу вона повернулася додому виснажена після підробітки. Чотири години роздавала листівки під холодним вітром, пальці затерпли, але завдання виконала. Вдома відкрила коробку — і мало не задихнулася від жаху: вона була порожня.
— Софійко! Ти брала мої гроші?
— Які? — ледачо відповіла сестра, жуючи чіпси.
— З моєї коробки!
— А, ту дрібню? Так, забрала. Мені треба було заплатити за доставку, одяг привезли і нові кросівки. А мама грошей не залишила. Та й суші замовила.
— Ти з розуму з’їхала?! Це мої гроші, я їх збирала! Хто тобі дозволив?!
— Та що там за гроші? Копійки якісь. Тобі для сестри шкода?
— Якби на щось важливе — не шкода! А на суші та твої шмотки — шкода! Подивися, в чому я ходжу!
— Ну то купи собі! Хто заважає? Чого ти репетуєш?
Олеся замкнулася у кімнаті й розплакалася від безсилля.
Ввечері повернулася мати і влаштувала скандал:
— Як ти можеш дорікати Софійці грошима? Взяла й взяла, подумаєш!
— Мам, вона спустила їх на суші та шмотки, без яких могла обійтись!
— Тобі шкода? Ми — родина, Олесю! Соромно бути такою жадібною!
— А їй не соромно брати без дозволу?
— Вона дитина! А ти доросла, маєш розуміти.
— А хто мене зрозуміє?
— Годі нарікати! Краще помий посуд!
Олеся блискуче склала іспити й вступила на економічний факультет університету великого міста. Їй дали кімнату в гуртожитку, і життя нарешті стало легшим. Вона вчилася, гуляла з друзями, ходила до музеїв за студентським квитком, підробляла в кафе, бібліотеці, магазині. Важке дитинство навчило її не боятися праці.
Мати й Софійка не цікавилися її життям. Мати дзвонила лише з нагадуваннями: «У Софійки скоро день народження, не забудь привітати». Олеся перекладала гОлеся вперше в житті відчула справжній спокій — тепер вона нарешті жила для себе.