— Ой, Даринко, привіт! До мами приїхала? — гукнула сусідка з балкона.
— Добридень, Маріє Петрівно. Так, до мами.
— Та поговори з нею, — зітхнула жінка. — Бідна, зовсім з розуму з’їхала після того розлучення.
— Що ви маєте на увазі? — Дарина напружилася.
— Та в мене безсоння, часто прокидаюсь рано. Дивлюся якось у вікно — п’ята година ранку, а тут таксі під’їжджає, твоя мати вилазить. І виглядала… м’яко кажучи, не звичайно. І ще, здається, під мухою. Усі сусіди вже шепочуться. У її-то віці! І навіщо вона, скажи, батька твого вигнала? Так, згрішив, але хто без гріха? Стільки років разом — дуріть у її роки розлучатися.
— Дякую, Маріє Петрівно, — проговорила Дарина, ковтаючи. — Я поговорю.
І вона поспішила додому. Її мати справді півроку тому вигнала батька, коли зловила його на зраді. Дарина благала не поспішати — кажучи, усе буває. Але мати була непохитна. І найдивніше — вона не впала у депресію, як можна було очікувати, а навпаки, почала жити на всі сто. Новий гардероб, танці, бари, подружки — усе, чого раніше за нею не було.
Дарині було це важко зрозуміти. Вона ось-ось виходить заміж, планують дітей. А її мати — у барі до світанку? Яка з неї бабуся? Я її представлятиме майбутній свекрусі, якщо одна в’язатиме плед, а друга — у клубах гулятиме?
Коли Дарина увійшла в квартиру, мати зустріла її з чайником і щирою усмішкою. На ній був не зношений халат, а стильний бежевий костюм. Манікюр, педикюр, нарощені вії — мати явно собі не у відмовляла.
— Ну що, як Іванко? — запитала вона, ставлячи чашки.
— Усе добре, — Дарина стримувалася. — А в тебе?
— Та чудово! Учора з дівчатами до ранку у барі гуляли. Спочатку танці, потім караоке. Такий кайф!
— Марія Петрівна вже все розповіла, — похмуро вставила Дарина. — Що ти повернулася о п’ятій і була, здається, п’яна.
Мати засміялася.
— Ну а як ти думала? У барі компоти пити?
Дарина вже не витримала.
— Мам, тобі не здається, що ти переборщуєш?
— У чому саме?
— Ну, м’яко кажучи, тобі не двадцять. Які танці, які клуби? Ти ж… ну, ти ж маєш бути прикладом. Ти — майбутня бабуся!
— Я — жінка, яка нарешті вільна. І не збираюся жити за чужим сценарієм.
— Але ж ти стільки років прожила з батьком! Невже можна так все перекреслити?
Мати замовкла, а потім спокійно, але рішуче сказала:
— Твій батько зрадив мені. Це був не прорахунок, а свідомий вибір. А я більше не хочу бути обслуговуючим персоналом. Я хочу жити. Для себе. Я стільки жила для сім’ї. А тепер мені ніхто не указ.
— Але тобі ж майже п’ятдесят!
— І що? Я не зобов’язана старіти за розкладом.
Дарина зрозуміла, що зайшла далеко.
— Вибач, я не хотіла тебе образити. Просто хвилююся.
— Якщо тобі за мене соромно — не запрошуй мене на весілля. Але знай: я не збираюся приховувати сивину під хусткою чи носити балахон. Я буду танцювати, і, може, навіть фліртувати. Мені добре.
— Та ні, мам, я хочу, щоб ти була. Просто…
— Просто тітка Маня не схвалить? Ну і хай. А я нарешті живу.
Коли Дарина повернулася додому, розповіла все нареченому.
— Не розумію, як до цього ставитися.
Іван лише усміхнувся:
— А мені здається, твоя матір — молодець. Вона не зламалася, а обрала життя. Хіба злочин — бути щасливою?
На вихідних Дарина подзвонила матері.
— Мам, давай сходимо у СПА, а потім у бар з живою музикою?
— І тобі не буде за мене соромно?
— Я скажу, що ти моя старша сестра, — засміялася Дарина.
— Тоді руш на руку. Але гляди, рано не підемо.
Той день став для Дарини важливим. Вона вперше зрозуміла, якою внутрішньою силою володіє її мати. І що, можливо, варто в неї повчитися — бути собою. І жити не «як треба», а як хочеться.