Отак трапилося пізньої зимової ночі в маленькому містечку під Києвом. Чоловік пішов на нічну зміну, а я лишилася вдома з нашим двома річним сином Олежком. Він ніяк не хотів спати, вертівся, просив ще пограти. Я, втомлена від умовлянь, подумала: “Нехай трохи пограє”, а сама пішла на кухню – просто заварити собі чаю.
Не встигла я й чашки дістати, як за стіною почувся переляканий плач. Я кинулася до дитячої. Олежко стояв посеред кімнати, його маленьке тіло тряслося від кашлю й ридань.
“Що сталося, сину? Де болить?” – я впала перед ним на коліна, у жаху обіймаючи його. Він не відповідав, лише плакав ще сильніше, а кашель ставав гіршим.
Раптом мене пройняла думка: а що, як він щось проглотив? Спробувала розтулити йому рот, але він судорожно стиснув зуби, навіть не давав підступитися. Я не знала, що робити. Мені тоді ледве виповнилося двадцять, я сама ще дитина. Руки тремтіли, серце билося так, наче хотіло вистрибнути з грудей. Я кликала його, умовляла, навіть кричала – марно. Олежко задихався. Вже хрипів і ловив повітря, як риба на суші…
Я кинулася до телефону. Набрала 103. Нічого. Ні гудка, ні шуму – лише моторошна тиша. Знову і знову – та сама пустка на тому кінці. Мобільних у нас не було, на одну зарплатню чоловіка та дитячі – ледве зводили кінці з кінцями. Я впала на коліна, притиснула сина до грудей і заридала, як ніколи раніше. Наче небо розривалося всередині мене. Лише одна думка билася в голові: “Господи, прошу, допоможи…”
Я не була атеїсткою, але й віруючою себе не називала. У церкву ходила раз у житті, ще з бабусею. Молитов не знала. Але в ту мить почала говорити з Богом – просто, по-людськи. Благала, щоб хтось врятував мою дитину.
І раптом… у двері подзвонили.
Я, наче опечена, кинулася до входу. Глибоко в душі сподівалася – це чоловік, раптом повернувся. Але на порозі стояв зовсім незнайомий чоловік років тридцяти п’яти. Він хотів щось сказати, але, побачивши мій стан, завмер.
“Що трапилося?” – запитав він, тривожно заглянувши мені в очі.
Я, наче уві сні, почала йому розповідати все з порога, не запрошуючи до хати, не соромлячись. Він слухав мовчки, а потім відсунув мене і швидко зайшов у кімнату. Я завмерла, не в силах рухнутися, а він уже стояв перед Олежком, присіда біля нього, тихо щось говорив… І сталося диво. Моя дитина заспокоїлася, почала дихати тихіше, перестала кашляти. А потім чоловік повернувся до мене, розкрив долоню й показав маленьку чорну кульку:
“Намистина”.
Я одразу зрозуміла, звідки вона. Тиждень тому, поспішаючи на зустріч, я порвала нитку своїх улюблених намистин. Зібрала майже всі – майже. А одну, як виявилося, знайшов мій син…
Чоловіка звали Ігор. Він виявився лікарем “швидкої” – дитячий реаніматолог. Того вечора він їхав додому, і його машина раптом заглохла прямо біля нашого під’їзду. Не маючи з собою телефону, він вирішив зайти до першої ж хати й подзвонити другу-механіку. Тоді ще не було домофонів, під’їзди були відкриті, а наша квартира – перша від сходів.
І так, подзвонити йому того вечора так і не вдалося: як з’ясувалося пізніше, через аварію на лінії стаціонарні телефони по всьому району не працювали. Але коли Ігор, після чашки чаю, яку я ледве його умовила випити, вийшов до машини – вона завелася з першого разу. Без жодних зусиль.
Відтоді я вірю, що це не просто випадковість. Це була відповідь. Це була допомога, послана згори. Тепер я ходжу до церкви, ставлю свічки за здоров’я раба Божого Ігора і щоразу, дивлячись на сина, згадую, як одного разуІ кожного разу, коли чую дзвінок у двері, моє серце затихає на мить – раптом це знову Він.