Зал, де все ще чекають
Я запізнився на свою електричку. Не тому що затримався — просто зволік. Безглуздо, прикро, та й, чесно кажучи, аж до болю безвихідно. Стояв на порожньому пероні станції Подільська, курив уперше за багато років — відверто, немов більше немає що втрачати — і дивився, як у темряву зникають червоні вогні хвоста поїзда. Курив жадібно, ніби у цьому димі можна було знайти сенс, якого вже давно не було. А потім раптом зрозумів: поспіхати більше нікуди. Там, куди я збирався, нічого не зміниться. А додому… додому повертатися не хотілося. Там — лише порожнеча. Там усе, що я колись сам і залишив.
Я плів уздовж платформи, ніби сподіваючись, що знайду інший шлях, інший шанс, інший поворот. Але крім мокрого асфальту, каламутних калюж та власного віддзеркалення в них, нічого не було. Дощ тільки починався — дрібний, холодний, майже непомітний. Я зайшов у зал очікування — старий, продуваний наскрізь, з тріщинами на стелі, запахом іржавих труб, сирості й часу, що тут зупинився.
Весна була лише за календарем — у залі все ще пахло зимою. Старі батареї більше скрипіли, ніж гріли, під лавками товпився бруд, а від стін віяло холодом. Біля вікна сиділа жінка років сорока з хлопчиком, на вигляд семи-восьми років. Він їв холодні вареники з пластикового контейнера, старанно, немби виконував завдання. На ньому була шкільна форма, а поверх — пальто, акуратно складене на колінах. Біля ніг — потертий рюкзак. Він жував уважно, кривляючись — мабуть, вареники застигли до стану каменю. Жінка дивилася у вікно, наче крізь нього. Під її очима були синці, руки лежали на колінах, як у людини, що тримається з останніх сил. Пальці тремтіли. Ніби ось-ось щось трісне всередині.
Я б не звернув на них уваги, якби не її голос:
— Ти ж розумієш, що він не повернеться?
Фраза, вимовлена глухо, ніби здирала з її душі шматки. Будто виштовхувала з себе камінь. Хлопчик не зреагував. Просто кивнув і продовжив їсти. Так, наче чув це не вперше. Так, ніби у цих словах не було нічого нового.
Мені стало соромно. Не за них — за себе. За те, що підслухав. За те, що теж когось не дочекався, що пішов. Захотілося вийти назад під дощ, промерзнути, очиститися до кісток, забутися. Я встав, підійшов до дверей, і тут почув:
— Не сердься на нього. Він просто не зміг. Він слабкий.
На слові «слабкий» її голос здригнувся, ніби саме зараз, вимовляючи це вголос, вона зрозуміла — остаточно. Хлопчик міцніше стиснув виделку. Кістляві пальці побіліли. Він мовчав.
Я не пішов. Чомусь повернувся, сів ближче до них. Не щоб втрутитися — просто не знав, де я ще міг бути. Ця тиша між ними — у ній було більше правди, ніж у будь-якому крику. Жінка глянула на мене. Швидко, без злости. Просто погляд людини, що втомилася.
— Вибачте, — сказав я. — Моя електричка пішла трохи раніше.
Вона кивнула. Обличчя її залишалося нерухомим, ніби витесаним з каменю. А хлопчик раптом подивився на мене й запитав:
— А у вас хто пішов?
Питання було просте, наче не вимагало відповіді. Або вимагало — саме зараз, саме тут.
— Я сам, — відповів я. — Я сам пішов.
Він кивнув. Наче зрозумів. І додав:
— А тепер куди?
— Не знаю, — знизав я плечима. — Поки сюди. А далі — побачимо.
Жінка встала. Обережно, немби ноги були ватними.
— Ходімо, Андрію. Нам на автобус через двадцять хвилин.
Хлопчик мовчазно прибрав коробку, застебнув рюкзак. Вони вийшли. Не озирнулися. Тільки двері за ними клацнули — і все. Вони розчинилися. А я лишився. Один. У цьому залі, де час ніби застиг, де у повітрі висів запах чужого життя.
Я глянув на лавку. Там лежала серветка. Зім’ята, скомкана. Я підняв її, викинув. Ніби разом із нею — частку того, від чого давно пора було відмовитися.
Хвилин тридцять я просто сидів. Мовчки. А потім зайшов дід. Невисокий, у поношеній куртці, з папкою під пахвою. Від нього пахло м’ятою маззю й аптекою. Він сів поруч. Нічого не сказав. Ми просто сиділи. Хвилин десять.
А потім він заговорив:
— Я сюди щодень приходжу. Звик. Ми з дружиною раніше тут зустрічалися. Вона… — він замовк, зітхнув. — Ну, тепер її немає. А я все одно ходжу. Нерозумно, мабуть. Але інакше не вмію.
Я кивнув.
— У вас було кохання?
— Було. Безглузде.
— Не буває безглуздого. Буває лише несвоєчасним, — сказав він. І більше не додав ні слова.
Він пішов, залишивши за собою мокрі сліди на підлозі. А я вийшов слідом. Дощ майже скінчився. Краплі рідко й мляво падали на асфальт. Над рейками підіймався легкий паросток, нібиНад рейками підіймався легкий паросток, ніби сама земля нарешті почала дихати свіжим повітрям після довгої зими.