**Батько на годину**
Степан вперше помітив хлопчика біля вітрини з хлібом у невеличкому крамниці на околиці Чернігова. Той не дивився на батони чи булки, а вдивлявся кудись углиб полиць, ніби чекав, що звідти з’явиться хтось важливий. Той, кого давно нема. Або, може, його взагалі не існувало. Сам хлопець — худий, у потертому пуховику з порваним рукавом. На ногах — черевики, з яких визирали сірі шкарпетки. Шапка з’їхала набік, а рукавички були розтягнуті, наче їх носили не одне покоління. Щоки червоні від холоду, губи обвітрені.
Погляд — не дитячий. Не благальний, не благання. Він був таким, яким дивляться дорослі, що пережили забагато, — прямий, важкий, з якоюсь настороженістю. Наче він уже давно все зрозумів і тепер просто спостерігає, без зайвих надій.
Степан узяв батон і пройшов повз. Але зробив кілька кроків і все ж обернувся. Хлопчик не ворухнувся. Стояв, наче врісся в підлогу, немов вірив: якщо не йти, то хтось прийде. Щось зміниться.
Він напоХлопчик глянув на нього, і в цьому погляді було щось таке тепле, що Степан раптом відчув — він не може просто піти.