**Шлях до серця крізь бурі**
Життя Оксани розсипалося, як сухе листя восени. Після розлучення з чоловіком вона, зібравши уламки минулого, повернулася до рідного села на Волині. Поряд була її опора — бабуся Ганна Степанівна, яка дуже любила Оксану та її сина Андрійка.
— Андрійко — копія свого батька, Тараса, — з гіркою усмішкою говорила Оксана, дивлячись на сина. — Він — єдине, що залишилось від того шлюбу, як промінь сонця в темну ніч.
— Я ж тебе попереджала — не зв’язуйся з цим гулякою, — бурчала бабуся, хитаючи головою. — Одразу було видно: легковажний, та ще й до чарки тягне. Якщо з молодості п’є — це лише початок. А ти все твердила: «Кохання, кохання!» — наче розум загубила.
— Що тепер казати, бабусю? — важко зітхнула Оксана. — Будеш мені все життя це нагадувати? Зате маємо Андрійка, і це головне.
— Не журись, доню, — бабуся обняла онуку, притискаючи до себе. — Більше не скажу ні слова. Подивись на себе: красуня, яку ще треба знайти! Де він ще таку знайде, твій Тарас? Дурень він, і годі.
— У школі за мною половина класу бігала, — Оксана несвідомо поправила коси, — але зараз мені не до романів. Нікому не вірю. Спочатку всі ніжні, а потім… — вона махнула рукою.
— Не всі такі, як твій колишній, — заперечила Ганна Степанівна. — Ось, наприклад, Василь. Пам’ятаєш, як він по тобі сходив з розуму? Хлопець золотий: працьовитий, без поганих звичок. І досі не одружений. Один-один, останній з вашого класу, хто ще вільний, — бабуся лукаво прищурилася.
— Ох, бабусю, не починай, — відмахнулася Оксана. — Не хочу ні про кого думати. Треба Андрійка до школи готувати, будинок у порядок приводити. Батьки, як виїхали у місто, так там і лишилися. Тепер я тут господиня. І тобі допомагати треба…
— Допомагати — добре, — кивнула бабуся, — але я не поспішаю. Спочатку влаштуйся сама. А я? Жива, здорова, сімдесят років — не вирок. Подивитися на тебе й Андрійка — усе щастя. А батьки твої не кинуть, допоможуть. Може, на пенсію повернуться. Ось і заживемо разом: ти у великому домі, а я у своїй хатці поруч.
— Ох, бабусю, ти в нас і справді як наседка, — Оксана міцно обняла Ганну Степанівну і поцілувала у щоку.
— А про Василя все ж подумай, — бабуся легенько ляснула онуку по плечу, як у дитинстві. — Такі, як він, на дорозі не валяються.
Оксана освоювалася в селі вже третій місяць. Василь, місцевий тракторист, не спускав з неї очей. Він, як і Ганна Степанівна, вважав її шлюб помилкою, від якої вона досі не оговталася. Коли й як вони з бабусею домовилися — Богу відомо, але тепер вони постійно зустрічалися біля крамниці чи пошти. Бабуся шепотом ділилася новинами про Оксану й Андрійка, жалкувала, що онука досі сама.
Василь червонів, зітхав, але боявся знову почути «ні». Ганна Степанівна, бачачи його вагання, підбадьорювала:
— Вона змінилася, Василю. Багато чого зрозуміла. Краса — не головне, з лиця води не пити. А ти — для життя якраз той, кого треба: надійний, господарський, добрий…
— І не красень, — усміхнувся Василь, але одразу посерйознішав. — Я досі її люблю, Ганно Степанівно. Усі ці роки лише про неї й думав.
Бабуся прослезилася й пообіцяла допомагати.
— Тільки не поспішай, сину. Не тисни на неї. Вона ще не відійшла після розлучення, ледве півтора року минуло. Да їй час, — наставляла вона.
— А якщо хтось інший її забере? — занепокоївся Василь. — Я вже раз її впустив. Більше не хочу. Зроблю все, щоб вона була моєю.
— Тоді слухай мене, — хитрВасиль послухав бабусю, і вже наступного ранку привіз Оксані мішок картоплі, нібито “зайвий у родичів залишився”, а вона, усміхнувшись, запросила його на вареники, які якраз готувала.