— Ой, дитинко моє біднесеньке… — плакала Соломія, пригортаючи до грудей новонароджену донечку. — Вже бачу, яку долю тобі виплекає наша родина…
Малина жадібно сьорбала материне молоко, нахмурюючись від солоних маминих сліз, проте апетит перемагав. Соломія навіть не помічала цього — її душа горіла від спогадів, тривог та проклятого родинного ярма самітності.
До палати увійшла медсестра у білому халаті і суворо глянула на молоду матір.
— Знову сльози розводите? Ще й дитину ними втопите. Що сталося? Дівчинка здорова, молока в тебе — хоч заливайся, а сама сидиш, ніби на поминки. Годі плакати — радій!
Соломія злякано здригнулась, наче тільки прокинулась. Посміхнулась невиразно — чи дитині, чи медсестрі — і тихо промовила:
— Я рада, чесно… Просто боюсь, що й вона повторить долю всіх жінок у нас. Всі народжували самотужки, без чоловіків… Сподівалася, якщо хлопчик буде — то хоча б на ньому цей пекельний ланцюг перерветься… А знову дівчинка…
— Сама ж бачиш, яка ти гарна мати, — пом’якшила тон медсестра. — Тільки не вішай на свою крихітку родинних прокльонів. Як дитину назвеш — так їй і жити. Вже вигадала ім’я?
Соломія опустила очі:
— Бабуся з мамою наполягають — Мар’яна. У нас усі марьяночки, маруськи, марічки… А я недавно прочитала, що це ім’я ще й «відкинута» може означати. Не хочу. Назву її Даринкою. Хай буде інша доля…
— Ото й добре, — кивнула медсестра. — Дарунок — в імені, дарунок — у серці.
Даринка росла справжньою козачкою. Як і передбачала та медсестра — сильна, рішуча, наполеглива. У школі — перша, у класі — ватажок. Хіба що бабусині уявлення про «дівчину-навидання» до неї не дуже підходили — широкі плечі, вузькі стегна, хода й манери хлопця. Товаришувала переважно з парубками, носила джинси й кеди.
— Даринко, та ти ж не хлопак! — нарікала бабуся Палажка. — Он у шафі — цілий куток спідниць. А ти все в трико та светрах. Де жіночність? Де коса до пояса?
— Та відчепіться! — махала рукою Даринка. — Важливо, кого я виберу, а не хто мене обере.
— Ой, не спалися б ти, доню, від своєї впевненості, — шепотіла Соломія. — Життя ж не завжди по-нашому складається.
І ось у випускному класі Даринка закохалась. У кого б ви думали? У тихого, сором’язливого ботаніка Віталіка із паралельного. На шкільній дискотеці він тулися до стіни, немов казав: «я тут випадково». Даринка підійшла, взяла його за руку й потягнула танцювати. Йому нічого не лишалось, як погодитись. Відтоді вони були нерозлучні.
Після школи разом вступили до університету, а на третьому курсі Даринка, не чекаючи натяків, сама зробила пропозицію.
— Ну скільки можна зустрічатися? — сказала вона Віталику. — Час уже й честь знати — треба весілля.
Віталик був щасливий. Він звик, що Даринка вирішує, а він лише згоджується. Його батьки були в захваті, як і родичі Соломії — якщо хто й міг розірвати родинну самотність, то це ж Даринка!
На п’ятому курсі народився син. Даринка пішла у декрет, а Віталика запросили залишитися викладачем. Усе було ідеально… доки Даринка не відчула зміни.
Чоловік став затримуватись, хмуритись, віддалятись. А одного разу взагалі перестав говорити — ні про студентів, ні про дисертацію. І все частіше почав зсилатись на втому. Даринка все зрозуміла. І діяла.
Секретарка декана — давня подруга — прошепотіла: у Віталика роман із Світланою Павлюченко, блідою студенткою, яку в універі звали «планктоном в окулярах». Даринка не роздумувала. Зустріла Світку біля гуртожитку, вписала пару разів на очах у всіх — і та, з вирваним пучком волосся, зникла з поля зору.
Розмова з Віталиком була короткою — один фінгал, потім другий.
— Я… просто хотів допомогти… як ти мені колись, — лепотів він, сидячи на підлозі.
— Ще комусь «допоможеш» — процедила Даринка, — я тобі дещо відріжу. Без жалю.
Відтоді Віталик ходив по ниточці. Більше не ризикував — знав: з Даринкою жарти погані. Її біднесенька донечка, якій у пологовому пророкували сумну жіночу долю, не лише розірвала ланцюг самітності, а й вибудувала родину, де сама стала центром — опорою, захисницею і… Дарунком.