Двері скрипнули майже одразу, лиш він торкнувся дзвінка. На порозі стояла літня жінка, років вісімдесяти, з ясним, жартівливим поглядом.
— Доброго здоров’я, — ввічливо промовив хлопець.
— І вам добридень, молодче, — відповіла вона. — А чого ж ви без попередження? Навіть не запитала «хто там», не боїтеся, бабусю?
— Я, сину, у житті всього набоялася, — усміхнулася стара. — Тепер сама можу страшні казки розповідати. Заходь, ти з соцслужби чи звідки?
— Я, бабусю, від фірми, що робить чудо-фільтри. Підключаєш — і вода з крану стає, як із джерела. Чиста, без хімії. Як колись, коли можна було пити прямо з річки.
— Оце так, сам водяник до мене пожалів, — здивувалася баба. — Діло добре. Заходь.
Хлопець навмисно витер чоботи об підніжку.
— Можна, я не роззуваюся? — спитав він, дивлячись на килимок.
— Та годі, що вже. Донька потім підлогу помиє, молода ще, не то що я — стара бабуся.
— Та що ви, ви ж жвава, гарна, щоки рум’яні — прямо на весілля, — пробурмотів він із фальшивою посмішкою. — А де в вас кухня? Покажу товар…
— Підлесник, — хмикнула бабуся. — У дзеркала я давно не дивлюся, то й повірю на слово. Ходім, покажу.
На кухні хлопець, оглянувшись, раптом спитав:
— А чому ви не відбиваєтесь? Упир, чи що?
— Ні, ні, — засміялася стара. — Просто донька дзеркала високо повісила, а я низька. Не дотягнуся, хоч скачи.
Він почав встановлювати фільтр, щось підкручував, показував каламутну воду до та чисту після. Бабуся уважно слухала, кивала.
— Куплю, — раптом сказала вона. — Та спершу чаю зі мною випий. Самотньо не люблю. П’ять хвилин — не більше. Чай у мене добрий, з лісовими травами.
Швидко поставила воду грітися, запарувала ароматний чай. Кімната наповнилася запахом м’яти та липи.
— Родина є? — ненароком спитала вона. — Діти?
— Ні, поки що сам.
— І правильно. Рано тобі ще дітей. А чай як?
— Чудовий, бабусю. Де такий берете?
— А я не беру. Мені його русалки на іменини приносять.
Він засміявся, подумавши, що жартує. Але незабаром усмішка зникла.
— А скажи, хлопче, нащо ти по хатах ходиш? Заради чистої води? Не вірю.
Раптом він сам, ніби не своєю волею, проговорив:
— Ні, звісно. Фільтри дешеві купую, а продаю вдесятеро дорожче. Інодилі ще щось у воду додаю, щоб смачно було. Люди ведуться, а мені вигідно.
— Ось і все, — спокійно кивнула бабуся. — А я ж попереджала: чай у мене чарівний. Хто його п’є — брехати не може. Русалки, кажеш? Так. Вони й зробили цей настій. За обман твій — будеш покараний.
Хлопець хотів щось сказати, але вже не міг — тіло почало розчинятися в легку пару, що повільно опустилася у мідний таз, підставлений старою.
— Захотів бути водяним — тепер ним станеш. Наш річковий давно помічника просив. Десять років на річці відпрацюєш, тоді подивимось.
Вона взяла таз і вилила воду у раковину.
— Ось чому не відбиваюся, бабусю? Бо мені вже триста років. А дзеркала донька високо повісила, щоб люди не лякалися.
Вона засміялася, ніби собі.
— Перший був лічильники міняти — тепер блискавки на бурю направляє. Повітря — його стихія. А твоя — вода. Познайомитесь. Наступного дощу.
Стара пройшла повз дзеркало, у якому не відбилося нічого. Лише тінь ковзнула по підлозі й розчинилася в тиші старої хати.