**Осінь прощення**
— Наталію Вячеславівно, навіщо вам це?! Хай Васильєв її оперує! — голос медсестри Олени тремтів від хвилювання. Вона ледве встигала йти за завідувачкою хірургічного відділення, однією з найкращих у клініці.
— Олено, готуйте операційну. Потрібна кров для переливання. І негайно зв’яжися з Олегом — він мені потрібен на операції, — кинула Наталія, не збавляючи кроку.
На ліжку приймального відділення лежала жінка — років тридцяти, вся в чорному, одна нога без чобота. Без свідомості.
— Збили на пішохідному переході. Водій — п’яний, — швидко доложив фельдшер. — Тиск падає, підозра на внутрішню кровотечу.
— До операційної! Терміново! — командувала Наталія, і ноші миттєво підхопили двоє медбратів.
— Наталю! Наталко! — почувся ззаду крик. Вона впізнала голос одразу. Богдан. Її колишній чоловік. Той самий, що пішов до цієї жінки.
— Це правда? — він вчепився їй у плечі. — Соломію збили?
— Богдане, ми робимо все можливе. А тепер — вибач, мені потрібно працювати.
— Ти?! Ти її оперуватимеш? Ні! Я не дозволю! Ти хочеш її вбити?! — у його голосі було більше страху, ніж злості. Наталія знаком покликала медсестру й наказала зробити йому заспокійливе.
Коли вона увійшла до операційної, розмови миттєво затихли. Вона відчула погляди. Відчула осуду. Але не здригнулася.
— Так, це та сама жінка. Так, я її оперуватиму. Тому що я хірург. Одна з найкращих у місті. Якщо хтось вважає, що не впораюся — скажіть зараз. Якщо ні — працюємо. Рятуємо їй життя. Усе зрозуміло?
Операція тривала три години. Двічі показники пацієнтки опускалися нижче критичної межі. Але Наталія боролася, як могла. І витягнула. Соломія залишилася живою.
«Кілька днів у реанімації — і буде як новенька», — написала вона Богдану, який сидів під дверима.
— Наталко… Прости. Я дурень. Я тобі вдячний, до кінця днів буду вдячний! — він обіймав її руки, плакав, ставав на коліна.
— Богдане… Годі. Усе минуло. Іди додому. До неї поки все одно не можна. Я напишу, якщо щось зміниться.
Наталія заварила собі дешеву каву, сіла у ординаторській на старий диван із булочкою й уперше за день відчула голод. Лише вона заплющила очі, як у кімнату зайшла Олена.
— Ви — герой! Я в захваті від вас! Але навіщо? Навіщо рятували цю гадюку? Вона ж розбила вам життя…
— Олено, я лікар. Пацієнт надійшов з кровотечею. А те, що ви кажете… Ми з Богданом самі все зруйнували. Не впевнена, що взагалі по-справжньому його любила.
— Та ви просто велика жінка! — прошепотіла Олена й міцно обняла Наталію.
За кілька днів Соломію виписували. Богдан прийшов із двома букетами — розкішні бордові троянди й ніжні польові квіти.
— Це тобі, Наталко. Я не забув…
— Не варто було. — Але букет вона все ж узяла.
— Наталіє… Пробачте мене. Дякую, що врятували мене… — Соломія ледве дивилася в очі жінці, яку зрадила.
— Усе минуло, — тихо сказала Наталія. І перш за все — самій собі.
Зміна закінчилася. Додому не хотілося. Там — пусто й тихо. Наталія пішла гуляти старим центром. Вона любила це місце. Любила гру: вгадувати, хто ким працює. Переможець — частує себе кавою.
На лавці сидів чоловік. Пальто, дорогі годинники, папка. Адвокат? Напевно.
— Вибачте… — Наталія не помітила, як підійшла. — Ви… випадково не адвокат?
— В саме яблучко, — усміхнувся він. — А ви, мабуть, лікар?
— Ну звідки ви… — вона засміялася, здивована.
— Більш того — хірург. І звуть вас… Наталія?
— Стій, як?.. Ви екстрасенс?
— Ні, просто вмію читати. У вас бейдж на грудях, — сміявся він. — До речі, я — Орест.
— Ну тоді з вас не лише кава, а й круасан! — засміялася вона у відповідь.
Вперше за багато років Наталія сміялася по-справжньому. Ніби серце згадало, що таке радість. Осінь за вікном не мала значення. Весна була в ній самій.