Такий двері зради
Після тримісячної роботи на вахті Артем Коваленко, стомлений, але із почуттям виконаного обов’язку, повертався додому у рідний Кривий Ріг. День був похмурий, але в душі Артема світило сонце: у руці він стискав зарплату, уявляючи, як зрадіє його дружина — гарнюня та запальна Мар’яна. Нещодавно вони купили двокімнатну квартиру у панельці на околиці міста. Він сам, власноруч, вирівняв стіни, натягнув стелі, поклав плитку та підключив всю техніку. Залишилося лише одне — обставити житло, як мріяла вона:
— Темунечку, я не потерплю напівмірки. Хочу, щоб у нас було не гірше, ніж у Оленки та Юрка! Усе — на найвищому рівні!
Він кивав, погоджувався, їхав на зміну, працював до виснаження, аби Мар’яна пишалася ним. Тужив у холодному вагончику на буровій — ні тепла, ні рідного обличчя, ні аромату кави зранку. Лише голос у телефоні, частіше — на́злий, вимогливий.
На вокзалі він затримався біля квіткового кіоску. Перебирав троянди, вибираючи найсвіжіші. Взяв величезний червоний букет і сів у таксі. За п’ятнадцять хвилин уже стояв перед під’їздом, серце скакало. Піднявся на четвертий поверх налегкі — радість розривала груди. Хотів вставити ключ, але передумав. Посміхнувся, подзвонив.
Тиша. Він уже простягнув руку до кишені за ключами, коли двері розчинилися. На порозі — незнайомий парубок у його халаті. Високий, плечистий, з оголеним торсом та зухвалим поглядом.
— А ти взагалі хто? Не туди потрапив, дядьку? — буркнув хлопець.
Світ захитався. Артем осторопів. Рука з букетом опустилася.
— Мабуть, не тільки дверима помилився…
Двері з грюком зачинилися. Він стояв, наче прикований. Серце лупало у скронях, руки тремтіли. Перед очима — шпалери, які він клеїв уночі, плитка, яку витирав до дзеркального блиску, кухня, взята в кредит… і ось — чужій чоловік у його домі.
Квіти полетіли у найближчий смітник. Артем викликав таксі та подався до кращого друга — до Сергія. Дорогою зайшов у «Сільпо», взяв горілку, оселедець, огірки. Сергій аж розцвів — давно не бачилися.
— Оце так сюрприз! Ну, давай — за зустріч!
Після другої чарки Артем не витримав і розповів усе. Сергій, гарячий наполовину кримчак, підскочив:
— Що?! У твоїй хаті?! Та я б йому… та я йому!.. — вдарив кулаком по столу.
Артем стиснув його за плече:
— Сереже, не пались. Але… помстимося?
— Помстимося. Обов’язково!
Під градусом вони викликали таксі і рушили до квартири Артема. Плани помсти були нечіткими. У головах у обох шуміло.
Піднялися. У спальні горів світло. Артем заревів:
— Зараз я вам покажу…
Сергій почав бити у двері:
— Відчиняй, покидьку! Чию жінку полюбив? Виходи — чоловічою мовою поговоримо!
Двері розчинилися — і в ту ж мить із проїму вилетів кулак. Сергій відлетів, схопившись за ніс.
— Оце зустріч… — пробурмотів він, витираючи кров.
Артем закипів. Одним ударом вибив двері з петль. Вони з гуркотом впали у передпокій. Чоловіки вдерлися у квартиру, як ураган. Бігали по кімнатах, кричали.
— Де ця погань?!
Мар’яна верещала на кухні, тремтячими руками набираючи чийсь номер. Сергій вискочив у коридор:
— З балкона стрибнув?
Але раптом — стогін. Під вибитою дверимо корчився той самий коханець, придавлений дверним полотном і власною нахабністю. Вигляд був жалюгідний — халат зісковзнув, обличчя перекошене від страху, рот у крові.
— Оце тобі й помста! — усміхнувся Сергій, торкнувшись непошкодженого боку.
А тут, як на біду, із сходівки донісся пронизливий крик:
— Рятуйте! Люди добрі! Вбивають! — кричала теща Артема, судячи з голосу.
Тверезість миттєво повернулася. Друзі вискочили, не чекаючи поліції. Вранці Артем подав на розлучення. Він більше не хотів жити у домі, де його принизили. Де у халаті чоловіка розгулював чужак.
За тиждень він знову збирався на вахту. Сергій проводжав, з синяком під оком та бинтами на пальцях.
— Зате гарно вийшло! — реготав він. — Одружишся знову — тільки не з Мар’яною! Але мене обов’язково клич. Вже я допоможу, якщо що…