Я — Соломія, а не Марічка
Соломія сяяла від щастя — вона склала всі іспити! Хоча й не на одні п’ятірки, але досить добре, щоб мама з татом пишалися. Відчиняючи двері додому, вона почула знайомий мамин голос і… чийсь чужий, глухий, ніби з минулого. Дівчина тихенько прокралася до своєї кімнати, не бажаючи заважати. Та раптом почула:
— Я тобі, Марічко, востаннє кажу… — різко промовила мама.
Стукіт у сінях — це тато прийшов на обід. Соломія визирнула в коридор і зустрілася поглядом з жінкою у білому, поношеному хустці. Її риси обличчя здавалися болюче знайомими. Десь вона вже її бачила… Давній спогад уколов гостро й неприємно. Та жінка з прискіпливим, в’язким поглядом. Та, що колись назвала її «Марічкою».
— Здрастуй, Марічко. Здрастуй, донечко, — промовила несподівана гостя.
— Іди, Маріє, — стримано сказав тато.
— Іду, іду… До побачення, сестричко, — кинула жінка й пішла.
Соломія стояла, вражена.
— Тату, хто це?
— Мамина знайома.
— Але ж вона назвала її сестрою.
— Дівчата іноді так говорять… Напевно.
Але тривожний погляд матері й напружена мовчанка в домі казали про щось інше. Було ясно — це не просто знайома. Це частина їхньої таємниці.
За кілька днів Соломія знову зустріла Марію.
— Ну, здрастуй, Марічко, — сказала вона, підійшовши ближче.
— Я не Марічка, я Соломія.
— А ти пам’ятаєш мене?
— Не знаю… Ви бували в мами.
— У мами? Я твоя мама, Марієчко… Справжня…
Марія схопила її за руки. Говорила палко, безладно, благаюче. І Соломія — сама не розуміючи чому — пішла з нею.
— Ось, заходь, донечко, — жінка вела її в стару кімнатку. — Тут ти й жила, до двох років… Пам’ятаєш?
Соломію накрила хвиля спогадів: брудна підлога, обгризені цигарки, хтось кричить, б’є у двері, а вона, маленька крихітка, шукає на підлозі щось їстівне. Хтось лізе їй у рот брудними пальцями… І вона кусає — до крові. Страх. Сльози. Холод. Марічка… тоді її звали Марічкою.
Грубий голос у кімнаті вирвав її зі спогадів:
— Марько, знову гуляла? Гроші принесла?
Увірвався п’яний чоловік із затьмареними очима.
— Це хто в нас тут? Це мені, подарунок? — і простягнув руку до Соломії.
Вона різко відкрила сумку, дістала гроші:
— Ось! Тільки не приходьте більше. Ні до нас, ні до мами, ні до тата. Я все згадала. І ви мені — ніхто.
— Марічка…
— Мене звуть Соломія!
Вона бігла додому, захлинаючись від сліз. Дома її трусило, піднялася температура. Мама знайшла її в сльозах.
— Мамо, я була в неї… Я згадала… сало… брудні пальці в рот… я вкусила…
— Діточко моя… — мати гойдала її, як маленьку.
А потім розповіла. Про те, як у дитбудинку були дві сестри — Марія й Оксана. Їх усиновили разом. Марія спочатку була ласкавою, але потім… змінилася. Курила, крала, втекла, а потім повернулася — з животом. Дитина була від невідомого. Батьки пробачили. Оксана, тоді ще студентка, погодилася допомогти… і забрала дівчинку до себе. Марічка стала Соломією. А Марію позбавили прав, а вона ще й грошей вимагала за те, щоб відступитися.
З тих пір Соломія стала їхньою донькою — і по любові, і по документах.
Марія іноді поверталася. Плакала. Благала пробачення.
— Марієчко, донечко…
— Я Соломія. Пробачте, тітко Маріє.
Мама все терпіла.
— Вона мені рВона знала, що її історія — це не лише минуле, а й сила, яка робить її міцнішою кожного дня.