На околиці невеликого села на Полтавщині була стара вулиця, закинута часом. Дорога — у вибоїнах, автобуси — рідкісні, сусідів — можна було перерахувати на пальцях. Але останні роки все змінилося: сюди почали переселятися містяни, втомлені від шуму та бетону. Один за одним купувалися хати — хто лагодив, хто зносив до основи, щоб звести просторий котедж.
Іван і Оксана теж вирішили переїхати. Стару хату в глушині вулиці дістали недорого, а квартиру в місті залишили дочці. Будинок відновили, двір вимостили плиткою, навіть квітник розбили — мрія стала явною. Зять привіз із садового розплідника маленьку ялинку. Її посадили біля тину — так, щоб було видно з вулиці.
Спершу деревце нудилося, ніби не хотіло приживатися. Але Оксана з Іваном не здавалися — підгодовували, поливали, розмовляли з ним, як із живою. І одного дня ялинка пішла в рост. Не швидко, але впевнено. Першу ж зиму прикрасили іграшками, діти й онуки зробили фото — і з того часу на кожні Різдво біля ялинки були й вогники, й радість, й родинні спогади.
Через два роки вона стала справді гарною. Зелена, струнка, з м’якими голками. Влітку навколо розквітала трава, і подружжя вже мріяло про лавочку, щоб вечорами сидіти в тіні. Та одного ранку Оксана вийшла у двір — і завмерла. Ялинки не було. Лише пеньок. А трохи далі, біля смітника — кинуте тіло колись улюбленого деревця.
Шок. Розпач. Гіркота. Хто міг зробити таке — влітку, не взимку, не святкову пору?
Іван, стиснувши кулаки, пішов до сусідки через дорогу — Марії Степанівни. Та давно косилася з досадою. Хата в неї батьківська, стара, але доглянута. Сама вона вдова, син навідувався рідко. А нові сусіди — були їй як терен в оці.
— Навіщо ж, Маріє Степанівно, так жорстоко? — запитав Іван без злості, але з болем.
— Добре влаштувалися! — різко відповіла вона. — Дві машини! Двір як із журналу! Оця ваша ялинка мені в очах кололась. Онуки гасають, кричать, спокою нема.
— Та ж свято було… Іграшки… Родина… — зніяковіло пробубнів він.
— А я що, влітку вікна маю закривати, коли ваші під вікнами бігають?
Він мовчки повернувся. Дома розповів усе дружині. Оксана довго мовчала, потім витерла сльози й сказала:
— Від заздрості. Інакше не поясниш.
— Заздрість — отрута. Ми ж такі самі, пенсіонери. Просто любимо жити красиво. Для себе й для онуків.
Через тиждень зять знову приїхав і привіз дві ялинки — невисокі, але пухнасті, з корінням. Подружжя посадило одну біля хвіртки, а другу Іван узяв і пішов… знову до Марії Степанівни. Хотів, щоб помиритися, щоб її серце хоча б трохи пом’якшало.
— Не потрібна мені ваша подачка! — зашипіла вона. — Сійте собі, у мене все своє.
Іван уже повертався, як із-за тину виглянула сусідка постарша — тітка Ганя, років вісімдесят, жила через два будинки.
— Ялинку даруєш? Візьму, сину. Нехай росте.
— А вам навіщо, Ганно Іванівно? Ви ж самі…
— То нехай росте. Може, після мене комусь доброму дім дістанеться, а в нього біля хвіртки ялинка буде — господиню згадають.
У Івана перехопило в горлі. Вони з Оксаною посадили ялинку для тіті Гані самі, пояснили, як доглядати, обіцяли допомагати. А потім вдома Оксана спекла пиріжків — хотіла знову спробувати полагодити стосунки з Марією Степанівною, принести частування.
Та Іван зупинив:
— Не треба. Скаже, що отруєні. Краще я скажу, що ми камеру встановили. Тепер кожен сантиметр ділянки під наглядом.
І справді — відеоспостереження вже працювало. Іван підійшов до сусідки й, без погроз, але твердо, сказав:
— Камери тепер стоять. Якщо ще хоч щось — до поліції. Це вже вандалізм, є стаття.
Вона нічого не відповіла. Лише очі бігали.
Відтоді ні відро сміття біля тину, ні злісних пліток за спиною. Спокій повернувся. А ялинка… Нова ялинка росла. А стара — лишилася в пам’яті. Як символ доброти, простоти — і тієї заздрості, яка робить людей справді потворними.
Життя вчить: добро завжди перемагає, а зло повертається до того, хто його посіяв. Найкращий спосіб боротьби з ненавистю — продовжувати творити світло, навіть якщо хтось намагається його вкрасти.