**Тепло чужого серця: історія в сільській хаті**
Олесь поставив важкі відро з водою на лаву в сінях у баби Соломії та вже збиратися йти, але стара міцно вхопила його за рукав, мовчазно показуючи в сторону хати. Він слухняно увійшов за нею та сів на широку лаву біля дверей, чекаючи, що вона скаже.
Соломія, не промовивши й слова, дістала з печі чавунок, кинула погляд на старі годинники на стіні, наче натякаючи, що час обіду, і налила в глибоку миску наваристих борщу з квашеної капусти. Додала шматок сала, цибулину та скоринку житнього хліба. Подумавши, поставила на стіл пляшку горілки. Її сутула спина, закутана у вовняну хустку, виглядала тендітною, проте у валянках вона рухалася впевнено, незважаючи на спеку в хаті.
Олесь, знизивши голос, заговорив:
— Борщ я, звісно, з’їм із задоволенням, а от пити — дякую. Поклявся я, бабо Соломіє, більше ані краплі в рот не брати. Ікону цілував, батюшці обіцяв. Після того разу, як напився та Наталку приревнував, у клубі такий гармидер влаштував — сам не знаю, як не потрапив за ґрати. За поламані стільці довелося викласти чималу суму. Мати каже, у тебе спину болить, ось я й приніс води. Зараз поїм, дров наношу, а може, ще якусь роботу знайдеш. Мама, як побачить, що я до телевізора приліп, одразу мені справу видумує, ніби з пальця смокче.
Олесь засміявся, але одразу ж поперхнувся борщем. Соломія, не збентежившись, почала бити його по спині своїми дрібними кулачками, ніби цвяхи заколачує. Хлопець, відкашлявшись, продовжив уплітати борщ із салом та цибулею, а потім, химерно примружившись, запитав:
— Бабусю, а як ти спиш? Спина випрямляється чи дугою лежиш?
Соломія подивилася на нього своїми ясними, блакитними очима, в яких мелькнула усмішка, і махнула рукою, немов одмахувалася від питання.
— А я ось дивлюся, ти в молодості красуненею була! — продовжував Олесь, киваючи на стару фотографію на стіні. — Коси густі, брови — як дві веселки над чолом, а очі — ніби зірки вночі. Моя Наталка теж красуня! Давай я тобі її чесноти перелічу, а ти пальці загинай. Тільки, боюся, пальців не вистачить: вродлива, струнка, скромна, добра, працьовита, охайна, економна, співає, як соловейко, танцює — завидіння, не жадібна, заміж не була, не п’є, не палить, по чужих подвір’ях не швендяє. Ну що, бабусю, пальці скінчилися?
Олесь помітив, як очі Соломії засяяли сміхом. Її груди затремтіли, але голосу не було — лише тепло в погляді.
— Які ж у тебе очі, бабусю, ясні, живі, не по літах! — зніяковів він. — Наталку-то знаєш?
Соломія розвела руками та знизала плечима, наче кажучи: «Хто вас розбере, хороші ви чи ні».
— Звісно, ми не такі, як ви були, — продовжував Олесь. — Ви батьків слухали, боялися перечити. А ми? Трохи щось не так — рот до вух і вперед, у самий пекельний вогонь. У нас на все своя думка. Батько мій, перш ніж щось зробити, завжди зі мною радиться. А мама взагалі мене за головного вважає. Брати по містах роз’їхалися, я молодший, поки не одружився, із батьками живу. Але хочу весілля влаштувати, купу дітей народити. Наталка в мене — ого, яка! Я ж ветлікар, науково скажу: вона здорова, народить скільки схоче. Ну що, пальців точно не вистачило?
Олесь наївся досхочу, від печного жару його розслабило. Попри біль у спині, у Соломії в хаті було чисто, як у музеї. Особливо вражала величезне ліжко з пуховою периною, горами подушок та мереживною покриваю. Олесь мрійливо простягнув:
— Ось би мені таке ліжко на першу шлюбну ніч! Хоча, може, і не треба — на такій перині зваришся, як яйце, та й про всі справи забудеш.
Він засміявся і додав:
— Наталка скоро навчання закінчить, повернеться в село, і загуляємо весілля. Вона на фельдшера вчиться. Уяви, як добре: я худобу лікую, вона — людей. Хоча мама іноді батька худобою називає. Та й що там, ми всі часом не кращі за тварин. Чула, як Валерко мотоцикл у Зоріка вкрав та в ставку втопив? Нічого собі, так? А Петро на сідалі палив, ледь хатину не спалив. Теж молодець!
А найпідліший — це Олежко. Зустрічався із Ганною, обдурив її, вона завагітніла, а він із міста наречену привіз. Ганна мало з розуму не зійшла, думали, руки на себе накладе. А вчора йде, усміхається, живіт наперед, каже, хлопчик буде, Бог на щастя дав. Я ось думаю: як цей Олежко повз її хатину ходитиме, знаючи, що там його син росте? А я Наталку ніколи не кину! Дивлюся на неї — і хочеться так обійняти, щоб вона в моїх руках розчинилася, щоб ми стали єдиним цілим. Але вона дівчина сувора, до весілля — ані-ані. Ця весілля — як межа, і тягти її через неї я неВін вийшов на подвір’я, глибоко вдихнув свіже повітря і подумав, що завтра обов’язково принесе Соломії свіжого меду зі своєї пасіки.