У кухні пахло сирниками, коли розчинилися вхідні двері — додому повернулися доньки Оксани. Вони гостювали у бабусі й мали бути щасливими. Але замість радості на їхніх обличчях читалася образа.
— Мамо, бабуся нас не любить! — одностайно скрикнули Марічка й Софійка.
Оксана вийшла у коридор, витираючи руки об рушник.
— Чому ви так вирішили?
Дівчатка переглянулися, й одна з них обережно почала розповідь. Бабуся дозволяла Тарасові й Даринці — дітям тітки — бігати, стрибати й їсти усе, що заманеться. А їм із сестрою — ні галасу, ні цукерок, ні шоколадок. Їх ще й до зупинки проводжала, а їм просто замкнула двері.
Оксана завмерла. Вона знала, що її свекруха, Ганна Іванівна, була не найніжнішою жінкою, але не думала, що справа зайшла так далеко.
Стосунки з нею завжди були спокійними: не близькі, але й не ворожі. Все змінилося, коли в сестри чоловіка, Наталки, народилися діти. Тоді бабуся буквально осліпла від любові. Годинами розповідала всім, які вони розумниці, як схожі на матір.
Коли в Оксани з чоловіком, Богданом, з’явилися близнючки, Ганна Іванівна лише знизала плечима:
— Одразу двоє? Ну й ну… Я з двома не впораюся.
— Ми й не просимо, — різко відповів Богдан.
— Ось краще б Наталці допомогли… У неї ж погодки, усе ж таки…
— А в нас що, не діти? — не втрималася Оксана.
— Брат має допомагати сестрі, — кинула свекруха з холодом у голосі.
Так Оксана зрозуміла, що підтримки чекати не варто. Добре хоча її мати була поруч, їздила через все місто, допомагала, як могла.
Ганна Іванівна ж і далі захоплювалася Тарасом і Даринкою, за кожного зручного випадку наголошуючи: «Ото які онуки в мене від доньки!»
А про дітей сина… Якщо й запитувала — лише махала рукою: «Помаленьку…»
З часом це помітили навіть знайомі. Коли одного разу Ганна Іванівна у розпачі сказала: «А хто знає, чи мої це онучки, хоча й на сина записані…» — ці слова передали Богдану. Він був у люті. Приїхав до матері, вимагаючи пояснень. Та виправдовувалася, але довго це не тривало.
Раз по разу, приїжджаючи до неї, Оксана з чоловіком поверталися з важким каменем на душі. Постійні докори: дівчатка галасують, солодке їдять без дозволу, бабусі погано — тиск. І одразу ж — порівняння з «ідеальними» онуками.
Коли Тарас і Даринка від’їжджали, бабуся проводжала їх особисто, дарувала подарунки, а Марічку й Софійку відправила через пустир, де блукали собаки. Шестирічних. Самотужки. Без попередження. Це стало останньою краплею.
Богдан подзвонив матері.
— Мамо, тобі погано?
— Звідки ти взяв?
— Навіщо ж ти відправила дітей самих? Там же пустир, собаки!
— Треба вчити самостійності змалку.
— Їм по шість років! Ти ж дітей Наталки самотужки не відпускаєш!
— А ти що, звинувачувати мене взявся?! Це все твоя жінка…
І кинула слухавку.
Минали роки. Дівчатка виросли, у шостому класі вже. Ганна Іванівна захворіла. Згадала про «запасних» онучок. Подзвонила синові:
— Нехай Марічка й Софійка приїдуть, приберуться. Що то за діти такі — бабусі не допомагають.
— А ти згадай, чому вони до тебе не їздять, — спокійно відповів Богдан. — У тебе є улюблені онуки — ось до них і звертайся.
Розлючена, Ганна Іванівна набрала Оксану:
— Ти зобов’язана! Я ж їхня бабуся!
— А ви давно їх так не називали. У вас є донька й «правильні» онуки. Ось і розраховуйте на них.
Даринка відмовилася: «Багато уроків, бабусю». Тарас заявив: «Я не прибиральник». Ганна Іванівна лишилася сама, у тиші. Лише тепер вона зрозуміла, що любов не можна ділити. Але було вже пізно.