Той суботи Оксана Шевченко вирішила заїхати до батьківської хати. Минуло лише три місяці, як пішла її мати, і все цей час вона не могла зібратися розібрати мамині речі. Дім стояв порожній, без нагляду. Сусіди — переважно літні люди: хто вже виїхав до дітей, хто здав житло орендарям. Поруч колись жили Коваленки, з дітьми яких Оксана гралася в дитинстві, але тепер і той дім займали якісь чужі люди — попросити придивити було нікого.
Чоловік із світанком поїхав на риболовлю, а підліткова донька у навушниках лише відмахнулася від маминих спроб запросити її провести день разом. Ось і вирішила Оксана: годі тягнути. Поїду, подивлюся, може почну розбирати, а потім заїду до Лариси — подруга вже давно кликала на чай. Викликала таксі, стояла біля під’їзду і згадувала вулицю свого дитинства — затишну, тиху, з її запахами та світлом. Чим ближче таксі під’їжджало до дому, тим сильніше стискалося серце — так болісно їй бракувало батьків.
За кілька кварталів до дому Оксана вийшла, вирішила пройтися пішки. І чим ближче підходила, тим незрозуміліший непокій охоплював її. Біля калітки зупинилася наче вкопана.
— Що за… — прошепотіла вона.
Фрамуга у вікні була відчинена, штори розсунуті, хоча вона точно пам’ятала, що все зачинила. Замок — зірваний. Усередині явно хтось був. Або, що гірше, ще залишався там.
Подзвонила чоловікові — абонент недоступний. Оглянулася — на вулиці ані душі. Ясна осіння неділя, усі роз’їхалися. Оксана подумала, чи не викликати дільничного, але потім її пройняла жахлива здогадка.
— А раптом… це Віктор?
Він останнім часом поводився дивно. То відсторонений, то раптом веселий, як на контрасті. Може, «риболовля» — прикриття, а сам він тут, з коханкою? Ця думка обпекла її. Вона не хотіла вірити, не могла уявити його в такій ролі. Але й відкинути підозру вже не виходило.
Хвилин десять Оксана стояла, вдивляючись у вікна. Раптом — жіночий сміх. Дзвінкий, безтурботний, немов хтось насолоджувався життям… у її рідному домі! Усе всередині стислося.
І раптом — з глухим стуком зачинилася двері. З хати вийшла струнка жінка у короткому халатику, з рушником у руках. Прямувала до прибудови з сауною.
— Коханий, ну пішли зі мною! Самій нудно! — покликала вона всередину.
Оксана похолола. Молода, гарна… Звісно, він її проміняв на таку! Тепер усе стало зрозуміло.
Стиснувши зуби, вона рішуче підійшла до калітки. Хитромудро оглянула подвір’я, знайшла палицю та підперла нею двері сауни, щоб «гостюха» не заважала. Потом на ґанку помітила старий батьківський ремінь — товстий, із масивною пряжкою. «Саме те», — подумала.
Вдершися в дім, вона побачила накритий стіл, пляшку шампанського та увімкнений телевізор. А на дивані у вітальні спав чоловік.
— Ах ти негідник! У тебе вже доросла донька, а ти! — скрикнула вона і замахнулася ременем.
— А-а-а! Ти що робиш?! Окса… та ж це я — Тарас!
Оксана зупинилася. Це був не Віктор. Це був Тарас — племінник чоловіка.
— Ти що тут робиш? Як потрапив?
— Та годі тобі! Двері були, як папір! Мені ж жити ніде! Подумав, дім таки пустий, то й… перебутися з дівчиною вирішив.
— З дівчиною?! — Оксана зблідла. — І ти вважав це нормальним? Це не готель!
— Та чого ти, Оксан, ну сиди собі, чай пий, а ми тут трохи поживемо.
— Ні! Зараз же збирайтесь! І замок новий поставиш. Сам! — спалахнула вона.
— Ганнуся… — простогнав Тарас. — Де ж вона?
— У сауні. Замкнена. Я її там заперла, щоб не лізла. Наступного разу знатиме, куди ходити без запрошення!
Ганнуся невдовзі вирвалася і ввірвалася в хату, червона від злості.
— Це мій дім, Тарасе, скажи їй! Я вже тобі грішми на меблі перерахувала!
— Твій? — усміхнулася Оксана. — Дім у власності моєї матері, а ти, люб’язная, просто потрапила на гачок хитрого племінника.
Ганнуся з люттю закричала:
— Повертай гроші, шахраю! Я заяву на тебе писатиму!
— І ти туди ж… — пробурмотів Тарас.
Коли все затихло, Оксана поїхала до подруги й розповіла їй усе — від страху до сауни й ременя. Лариса реготала до сліз.
— Оксано, ти героїня! Я б точно поліцію викликала. А ти — сама все владнала.
— Головне, що це був не Віктор, — із полегшенням зітхнула Оксана. — Але замок — поміняю. І двері. Металеві!
— За сміливих жінок! — промовила Лариса, піднімаючи келих.
— За нас! — відповіла Оксана, посміхаючись.