У кухні пахло варениками, коли розчинилися вхідні двері — додому повернулися дочки Оксани. Вони гостювали у бабусі й мали б бути щасливими. Та замість радості на їхніх обличчях була гірка образа.
— Мамо, бабуся нас не любить! — у один голос скрикнули Оля й Настя.
Оксана вийшла у коридор, витираючи руки об рушник.
— Чому ви так вирішили?
Дівчатка переглянулися, й одна з них обережно почала розповідати. Бабуся дозволяла Дмитру й Софійці — дітям тітки — бігати, стрибати й їсти, що заманеться. А їм із сестрою — ані галасу, ані цукерок, ані шоколадок. Їхніх родичів ще й до автобуса провела, а їм просто зачинила двері.
Оксана завмерла. Вона знала, що її свекруха, Ганна Іванівна, була не найніжнішою жінкою, але й подумати не могла, що справа зайшла так далеко.
Стосунки з нею завжди були спокійними: не близькі, але й не ворожі. Все змінилося, коли у сестри чоловіка, Тетяни, з’явилися діти. Тоді бабуся буквально сліпла від любові. Годинами розповідала всім, які вони розумнички, як схожі на матір.
Коли в Оксани з чоловіком, Андрієм, народилися двійнята, Ганна Іванівна лише знизала плечима:
— Одразу двоє? Ну й ну… Я з двома не впораюся.
— Ми й не просимо, — сухо відрізав Андрій.
— Ось би краще Тетяні допомогти… У неї ж діти з різницею у рік…
— А у нас що, не діти? — не здержалася Оксана.
— Брат має підтримувати сестру, — кинула свекруха з холодом у голосі.
Так Оксана зрозуміла, що підтримки чекати не варто. Добре ще, що її мати була поруч, їздила через усе місто, допомагала, як могла.
Ганна Іванівна ж далі захоплювалася Дмитром і Софійкою, за кожного разу підкреслюючи: «Ось які онуки в мене від доньки!»
А про дітей сина… Якщо й питала — лише махала рукою: «Помаленьку…»
З часом це помітили навіть знайомі. Коли одного разу Ганна Іванівна у гніві випалила: «А хто знає, чи мої це онучки, хоч і на сина записані…» — ці слова передали Андрію. Він був у лютості. Приїхав до матері, вимагаючи пояснень. Та виправдовувалася, але ненадовго.
Раз за разом, приїжджаючи до неї, Оксана з чоловіком їхали додому з важким каменем на серці. Постійні докори: дівчатка галасують, їдять солодке без дозволу, бабусі погано — тиск. І одразу ж — порівняння з «ідеальними» онуками.
Коли Дмитро й Софійка від’їжджали, бабуся особисто їх проводжала, дарувала подарунки, а Олю й Настю відправила через пустир, де блукали собаки. Шестирічних. Самотою. Без попередження. Це стало останньою краплею.
Андрій подзвонив матері.
— Мамо, тобі погано?
— Звідки ти взяв?
— Тоді навіщо ти відправила дітей самих? Там же пустир, собаки!
— Треба вчити самостійності з дитинства.
— Їм по шість років! Ти ж дітей Тетяни самохіть не відпускаєш!
— А ти що, звинувачувати мене збірався?! Це все твоя жінка…
І кинула слухавку.
Минали роки. Дівчатка виросли, у шостому класі вже. Ганна Іванівна захворіла. Згадала про «запасних» онучок. Подзвонила синові:
— Нехай Оля й Настя приїдуть, приберуться. Що це за діти такі — бабусі не допомагають.
— А ти згадай, чому вони до тебе не їздять, — спокійно відповів Андрій. — У тебе є улюблені онуки — ось до них і звертайся.
Розлючена Ганна Іванівна набрала Оксану:
— Ти зобов’язана! Я ж їхня бабуся!
— А ви давно їх так не називали. У вас є донька й «правильні» онуки. Ось і розраховуйте на них.
Софійка відмовилася: «Уроків багато, бабусю». Дмитро заявив: «Я не прибиральник». Ганна Іванівна залишилася сама, у тиші. Тільки тепер вона зрозуміла, що любов ділити не можна. Але було вже пізно…