Розбите щастя: драма втрачених зв’язків
Олена прокинулась на світанку, коли перші промені сонця ледве пробивалися крізь штори їхньої квартирки у містечку Гайове. Поки чоловік лежав у ліжку, вона спекла сніданок — тонкі, немов крильця, млинці. Половина з м’ясом, половина з сиром. Аромат розлився по хаті, наповнюючи її затишком. Василь схопився, коли запах дійшов до спальні. Умився, сів за стіл і з апетитом поїв млинців, запиваючи їх міцною кавою. Дожуваючи останній шматочок, він подивився на дружину й промовив:
— Олено, в мене до тебе серйозна розмова.
Олена, яка мила посуд, обернулася, витираючи руки рушником.
— Говори, — сказала вона, відчуваючи, як усередині прокидається тривога.
— Я йду від тебе. Сам подам на розлучення, — спокійно, але рішуче заявив Василь.
— Як йдеш? Чому? Куди? — Олена завмерла, її очі розширилися від шоку.
Субота почалася звичайно. Олена встала о дев’ятій, тихо, щоб не розбудити Василя, і взялася за млинці. Вона любила ці миті — ранкову тишу, запах їжі, затишок їхнього дому.
Василь з’явився, коли аромат млинців заповнив квартиру. Мовчки сів за стіл, поїв, насолоджуючись кавою, і раптом огорошив:
— Олено, я йду від тебе.
Вона подумала, що їй почулося. Обернувшись, вона вп’ялася в нього поглядом.
— Я розумію, що вчинок мій підлий, — продовжив Василь, не підводячи очей. — Двадцять п’ять років разом, а я руйную все. Але не можу впоратися з собою. Вона… Вона неймовірна. Поруч із нею я знову відчуваю себе живим, молодим. Я закоханий, Олено, і це божевільне щастя!
— А скільки років твоєму щастю? — холодно запитала Олена, силкуючись стримувати емоції.
— Їй двадцять вісім.
— Тобто вона лише на п’ять років старша за нашу Софійку. І на двадцять — за тебе. Цікаво. А з її батьками ти познайомився? Вони раді вибору доньки? Якби наша Софійка привела зятя твого віку, я б не зраділа.
— Нащо рахувати роки, коли в душі кохання? — скрикнув Василь, голос йому тремтів. — У тебі нема того вогню, що в Мар’янці. Ти живеш якимись застарілими мірками.
— Чудово, — відрізала Олена. — Розлучаємося і ділимо майно.
— Нічого ділити не будемо, — заперечив Василь. — Квартиру залишу тобі — у Мар’янки своя, двокімнатна. Машину візьму я, тобі вона майже не потрібна.
— Ні, так не піде, — Олена похитала головою. — Зараз ти кажеш, що залишаєш мені квартиру, а через пару років повернешся і поч— А через рік повернешся й почнеш ділити навіть ложки — я знаю, як це буває.